?

Log in

No account? Create an account

Евакуація на Blogger

Вирішив перейти на Blogger, не бачу сенсу користуватися російським сервісом, коли є нормальний аналог. Тим більш, що ЖЖ я використовував лише як місце зберігання довгих постів, посилання на яких все одно постив на фейсбуці, звідки їх переважно і читали.

На перший погляд на Блоґері набагато зручніше, значно більше функцій, все працює добре і немає мракобісся на головній сторінці.

Тож хто має там блоґ, додавайтеся, якщо хочете:

http://dkuzmenko.blogspot.com/

Найближчим часом налаштую дизайн і пододаю собі цікаві блоґи у стрічку для читання (чи що там буде у вигляді аналогу).

Можливо я і тут щось писатиму у майбутньому, але вже навряд чи щось суттєве.

Ян Фабр про Конґо

Ходив на виставку Яна Фабра у ПінчукАртЦентр з однокурсниками.

20._visit_the_belgain_congo.jpg.client.x675[1]

Моя думка: цікава техніка, непогані композиційні рішення (вочевидь він все таки мав повноцінну академічну художню освіту або здобув її сам через практику) і, безперечно, ефектно.

Однак на цьому плюси завершуються. Більше того, вони навіть шкодять задуму, бо за ефектністю, без пояснень і коментарів, втрачається сенс робіт. Яскрава обгортка, яка може вразити широкі верстви мас, причому вразити не через шок чи епатаж, а через дещо гламурну «гарність», однак навряд чи якось їх збагатить.

Мені не сподобалося (чи точніше не зачепило, бо ніякої відрази чи негативного ставлення теж немає, є навіть певний інтерес до техніки) з таких основних причин: неактуально, локально, вторинно, спекулятивно (чи навіть паразитично) і несправжньо-маніпулятивно (не знаю навіть як це точно назвати).

Неактуально. Постколоніалізм, особливо його європейський варіант, був ще актуальний у 1990-х роках, але вже після Відьядхара Найпола навряд чи ще щось актуальне там можна сказати. А ті теми, які зображає Фабр, то це взагалі класична американська література про пригнічення бідних і нещасних негрів, ще з 19 століття починаючи. Можна звичайно говорити про «новий колоніалізм» і вказувати на Осетію і Абхазію, та все ж там зовсім інші ситуації, і основна проблематика там не у сфері колоніалізму чи експлуатації. І якраз терміни типу «колоніалізм» там будуть підміною понять і відтягуванням уваги від розуміння справжніх проблем. Взагалі, у «неактуальності» особливих проблем я не бачу, за виключенням випадку, коли твір претендує називатися «актуальним мистецтвом». А це саме той випадок. Одна справа, коли щось актуальне особисто для тебе, коли ти пережив травму, дізнавшись, що мило, яким ти користувався у дитинстві, вироблялося з людського жиру конголезців, але це не значить, що ця тема буде актуальна для всього світу. У кращому разі вона буде актуальна для людей, які теж пережили цю травму, або дуже емпатійні і переживають за все на світі.

Локально. Почуття вини (дуже дивне, до речі, але про це нижче) бельгійського художника за експлуатацію бельгійським королем конголезців – це дуже локальна проблема, яка може, мабуть, хвилювати бельгійців, але вже у сусідній Німеччині навряд чи цікава. Це якби у Лондоні робили виставку українського художника про руйнівні наслідки індустріалізації Донбасу, чи російського художника про наслідки колонізації Чукотки. Причому в наших випадках це, принаймні, актуально. А у випадку Фабра хочеться сказати, що після бою руками не махають. Конго вже давно незалежне і бельгійців там напевне і сліду не лишилося. Хоча проблем менше не стало.

Вторинно. Про образотворче мистецтво багато не скажу, але не думаю, що там ситуація кардинально відрізняється від літератури чи кіно. Де тема пригнічення негрів це цілий жанр, який став белетристикою ще в 19 столітті, а на початку 20 був напевне одним із основних жанрів поруч з вестерном.

Паразитично чи спекулятивно. Це про другу частину виставки, куди приплетений Босх, і яка мені взагалі не сподобалася. Чесно кажучи, це чимось нагадує Бузину з його шедеврами про Шевченка. Хоч Фабр все таки не Бузина, але у такому паразитуванні на відомих персонах є щось, що дуже знижує вартість робіт. Одна справа якісь приховані алюзії і відсилання, а інша – пафосна заява, що це діалог із класичним мистецтвом, а в результаті ніякого класичного мистецтва там і близько не видно. Все ті ж ефектні декоративні прийоми і кілька образів, які відсилають навіть не стільки до Босха, скільки до якихось попсових шаблонів і стереотипів його сприйняття. Тобто, як на мене, Босх там притягнутий за вуха, причому коли автор тягнув, то направду Босха він і не дотягнув.

Несправжньо-маніпулятивно. Оце найбільший мінус цього проекту і всіх подібних гостро-соціальних проектів. Такі проекти прагнуть вразити глядача, чимось шокувати, але при цьому акцентуються на проблемах, які направду зовсім не актуальні для цього глядача. І тільки відволікають від тих проблем, які дійсно мали би його хвилювати. Нав’язують йому якусь вину, яка насправді нульова (навіть у випадку бельгійців), і змушують переживати за якихось голодних дітей Африки, замість вирішення реальних проблем у своїй власній родині, дворі, районі чи місті. У результаті обиватель переживає за нещасних африканців, але при цьому знущається над власною дружиною, а над його дитиною знущаються у школі. І коли ця дитина наважиться йому щось сказати, то він відповість «То все фігня, ти он знаєш, що у Конго неслухняним дітям відрубували руку, а в Швеції вчителі зґвалтували дитину, а в Штатах...». І він дійсно може відчувати вину за пригнічення білими негрів, гетеросексуалами геїв (чи геями гетеросексуалів) та католиками відьом, але жодної вини за власні реальні злочини він не відчуватиме. Плюс подібні шокуючі речі знижують у людей поріг чутливості і вони перестають помічати більш м’які форми насильства чи експлуатації, або навіть вважати їх нормою.

Звичайно, це не означає, що подібні теми не потрібно піднімати. Однак Фабр у цьому плані дуже поганий приклад, бо його проект для мене приміром виглядає наскрізь фальшивим, у ньому більше гри і маніпуляцій, ніж якоїсь правди. Якщо брати сучасне мистецтво, то от подібну тема насильства набагато краще розкрив Готфрід Гелнвейн. От там дійсно віриш, там немає фальші, там дійсно драма, а не гра. Так, там далеко не так мило як тут, але там тема нацистських злочинів дійсно розкрита, причому не прямолінійно і банально, а більш тонко.

Бофремон

"князь де Бофремон, еще молодой, но уже седеющий, у которого была хорошенькая и остроумная жена, чьи туалеты из алого бархата с золотым шнуром и глубоким декольте рассеивали царивший в салоне мрак" - одне речення і один образ, загублений на тисячі сторінок "Знедолених", але як просто і чарівно. За це я люблю 19 століття, коли одні могли дозволити собі неспішно писати, а інші - неспішно читати. Описи і роздуми на десятки сторінок, деталізовані подробиці побуту, історії, безкінечне мереживо імен - і не просто порожніх імен, а живих образів, які Гюго приміром вміє зображати буквально реченням або словосполученням.
Неочікуваними позитивними відкриттями року стали "Зі схилів Кукуріко" (2012) Горо Міядзакі, "Олівер Твіст" (1948) Девіда Ліна, "Справа самовбивці" (1966) Сідні Люмета, "Самсара" (2011) Рона Фріке, "Токійський блукач" (1966) Сейдзюна Судзукі, "Смак вишні" (1997) Аббаса Кіаростамі і діснеївський "Ральф-руйнівник" (2012). Очікувано сподобалися "Сталкер" (1979) Тарковського, "Лора" (1944) Премінджера, "Пікнік біля Висячої скелі" (1975) Віра, "Жінка в озері" (1946) Монтгомері і друга частина "Гобіта".

У цьому році я завершив перегляд усіх фільмів Джима Джармуша і Джона Г'юза - перші два режисери, чиє "повне зібрання творів" я переглянув. Утім, Джармуш ще живий і продовжує знімати, сподіваюся, його наступні роботи будуть не менш цікаві, ніж старі. Незабаром виходить (чи вже вийшов) його новий фільм.

Були цікаві відкриття і у сфері персоналій. Це французький майстер трилера Анрі-Жорж Клузо, роботи якого нічим не поступаються, а місцями і виграють у Альфреда Хічкока. Цікаві британські режисери Пітер Вір, Ніколас Роуг, класик Девід Лін. Американські автори нуарів і детективів Семюел Фуллер і Отто Премінджер. Із акторів заново відкрив для себе музу мого дитинства Моллі Рінгволд, а також переглянув чимало цікавих фільмів зі Скарлетт Йоханссон. Знову переконався, якими класним актором є Стів Бушемі.

Також цього року я почав системно переглядати колекцію Критеріона, за рік переглянув більше 50 фільмів по порядку виходу релізів на DVD. Пропустив лише кілька жахів, які мені зовсім не цікаві. Серед переглянутого було чимало відкриттів, і майже не було речей, які зовсім не сподобалися. Зрештою, це дуже добротна підбірка знакового кіно з усіх періодів і країн світового кінематографу.

Серед книг був Мартін Бубер, чия праця "Я і Ти" стала однією із тих, які найбільше вплинули на мене з усього прочитаного. Тож хоч загалом прочитав я небагато, але завдяки Буберу рік марно не минув. Сподобалося фентезі Джорджа Мартіна, ні в яке зрівняння з серіалом книга не йде.


увесь списокCollapse )

Фільми, анімація і книги 2012

Минулого року через сесію я не встиг зробити рейтинг переглянутого і прочитаного. І забув. Коли зібрався робити кінопідсумки 2013, то помітив, що за попередній рік недороблені. Тож зробив спершу за 2012. З одного боку здається, що я зовсім недавно це дивився і читав, а з іншого, що вже ціла вічність минула. Помітив, що з часом я став більш критично оцінювати фільми, 12 балів ставив тільки тим, які дивився на початку року. А всі, які дивився пізніше, навіть найкращі з них, отримували не більше 11. Та у будь-якому разі то був дуже урожайний рік, багато дуже класних фільмів трапилося. Цього року, мені здається, їх було набагато менше.



Фільми



  1. 12. Гордість і упередження
    (Pride & Prejudice, Франція, Великобританія, 2005, 127 хв.,
    мелодрама, реж. Джо Райт)

  2. 12. Сім'янин
    (The Family Man, США, 2000, 125 хв., мелодрама, реж. Брет Ратнер)

  3. 12. Леон (режисерська
    версія)
    (Léon, 1994, Франція, 110 хв., драма,
    кримінальний, реж. Люк Бессон)

  4. 11. Дух вулика
    (El espíritu de la colmena, Іспанія, 1973, 95 хв., драма, притча, реж.
    Віктор Ерісе)

  5. 11. Південь
    (El sur, Франція, Іспанія, 1983, 95 хв., драма, притча, реж. Віктор
    Ерісе)

  6. 11. Більш дивно, ніж у раю
    (Stranger Than Paradise, США, Німеччина, 1984, 89 хв., комедія, реж.
    Джим Джармуш)

  7. 11. Привіт, Джулі
    (Flipped, США, 2010, 90 хв., мелодрама, комедія, реж. Роб Райнер)

  8. 11. Коліно Клер
    (Le genou de Claire, 1970, Франція, драма, реж. Ерік Ромер, 105 хв.,
    14+)

  9. 11. Королівство Повного
    Місяця
    (Moonrise Kingdom, 2012, США, мелодрама, комедія,
    реж. Вес Андерсон, 90 хв., 12+)

  10. 11. Гобіт: Неочікувана
    мандрівка
    (The Hobbit: An Unexpected Journey, 2012, США,
    Нова Зеландія, фентезі, реж. Пітер Джексон, 169 хв., 7+)

  11. 11. Таємничий потяг
    (Mystery Train, 1989, США, драма, комедія, реж. Джим Джармуш)

  12. 11. Моя чарівна леді
    (My Fair Lady, 1964, США, мелодрама, комедія, реж. Джордж Цукор, 170
    хв.)

  13. 11. Хранитель часу
    (Г'юго / Hugo, США, 2011, 126 хв., мелодрама, пригоди, реж. Мартін
    Скорсезе)

  14. 11. Забавне личко
    (Funny Face, 1957, США, комедія, мелодрама, мюзикл, реж. Стенлі Донен,
    103 хв.)

  15. 10. Вчитель на заміну
    (Відчуження / Detachment, 2011, США, драма, реж. Тоні Кає, 97 хв.)

  16. 10. Ніч на землі
    (Night on Earth, 1991, США, драма, реж. Джим Джармуш, 129 хв.)

  17. 10. Ніжність
    (La délicatesse, Франція, 2011, 108 хв., мелодрама, реж. Давід Фонкінос)

  18. 10. Безкінечна відпустка
    (Permanent Vacation, США, 1980, 75 хв., драма, комедія, реж. Джим
    Джармуш)

  19. 10. Єва (Eva,
    Іспанія, 2011, 91 хв., драма, фантастика, реж. Кіке Майльо)

  20. 10. Артист
    (The Artist, Франція, Німеччина, 2011, 96 хв., мелодрама, реж. Мішель
    Хазанавічус)

  21. 10. Зоряні війни - Нова
    надія
    (Star Wars, 1977, США, фантастика, пригоди, реж.
    Джордж Лукас, 121 хв., 10+)

  22. 10. Між небом і землею
    (Just Like Heaven, США, 2005, мелодрама, фентезі, реж. Марк Вотерс за
    романом Марка Леві, 95 хв., 12+)

  23. 10. Вулиці міста
    (City Streets, 1931, США, кримінальний, фільм-нуар, реж. Рубен Мамулян,
    83 хв.)

  24. 10. Піна
    (Pina, Німеччина, Великобританія, Франція, 2011, 103 хв.,
    документальний, реж. Вім Вендерс)

  25. 9.
    Роман Поланськи: Розшукуваний і жаданий
    (Roman Polanski:
    Wanted and
    Desired, США, Великобританія, 2008, 99 хв., документальний, реж. Марина
    Зинович)

  26. 9. Людина, якої не було
    (The Man Who Wasn't There, США, 2001, детектив, драма, реж. Ітан і
    Джоел Коени, 116 хв., 16+)

  27. 9. Скляний ключ
    (The Glass Key, 1935, США, фільм-нуар, кримінальний, реж. Френк Таттл,
    80 хв.)

  28. 9. Перехрестя Міллера
    (Miller's Crossing, США, 1990, 115 хв, 16+, кримінальний, нео-нуар,
    детектив, драма, реж. Джоел та Ітен Коен)

  29. 9. Рудольфіо
    (Рудольфио, 1969, СРСР, к/м, драма, реж. Дінара Асанова, 24 хв., 12+)

  30. 9. Самурай (Le
    samouraï, 1967, Франція, Італія, кримінальний, драма, реж. Жан-П'єр
    Мельвіль, 105 хв., 12+)

  31. 9. Колишній засуджений
    (The Ex-Convict, 1904, 8 хв., к/м, драма, кримінальний, реж. Едвін
    Портер)

  32. 9. Марина Абрамович: У
    присутності художника
    (Marina Abramovic: The Artist Is
    Present, 2012, США, документальний, реж. Метью Акерс, 106 хв.)

  33. 9. На декілька доларів
    більше
    (Per qualche dollaro in più / For a Few Dollars
    More, 1965, Італія, Іспанія, вестерн, реж. Сержо Леоне, 132 хв.)

  34. 9. За жменю доларів
    (Per un pugno di dollari / A Fistful of Dollars, 1964, Італія, Іспанія,
    вестерн, реж. Сержо Леоне, 99 хв.)

  35. 9. Булочниця з Монсо
    (La boulangère de Monceau, 1962, Франція, к/м, мелодрама, реж. Ерік
    Ромер, 23 хв.)

  36. 9. Шоколад
    (Chocolat, Великобританія, США, 2000, 121 хв., мелодрама, реж. Лассе
    Гальстрем)

  37. 8. Примарний світ
    (Ghost World, 2001, США, драма, комедія, реж. Террі Звіґоф, 111 хв.)

  38. 8. Спілка мертвих поетів
    (Dead Poets Society, 1989, драма, пригоди, реж. Пітер Вір, 128 хв.)

  39. 8. Поза законом
    (Down by Law, США, Німеччина, 1986, 107 хв., драма, комедія, реж. Джим
    Джармуш)

  40. 8. Вихідний день Ферріса
    Бюеллера
    (Ferris Bueller's Day Off, 1986, США, комедія,
    реж. Джон Г'юз, 103 хв., 12+)

  41. 8. Містер Ніхто
    (Mr. Nobody, Канада, Бельгія, Франція, Німеччина, 2009, 138 хв.,
    мелодрама, реж. Жако ван Дормель)

  42. 8. Красиві дівчата
    (Beautiful Girls, США, 1996, 112 хв., мелодрама, реж. Тед Демме)

  43. 8. Зоряні війни -
    Повернення джедая
    (Star Wars: Episode VI - Return of the
    Jedi, 1983, США, фантастика, пригоди, реж. Річард Марквенд, 134 хв., 7+)

  44. 8. Зоряні війни - Імперія
    завдає удару у відповідь
    (Star Wars: Episode V - The
    Empire Strikes Back, 1980, США, фантастика, реж. Ірвін Кершнер, 124
    хв., 10+)

  45. 8. Кучерявка Сью
    (Curly Sue, 1991, США, мелодрама, комедія, реж. Джон Г'юз, 101 хв., 10+)

  46. 8. Аромат Івонни
    (Le parfum d'Yvonne, Франція, 1994, мелодрама, реж. Патріс Леконт, 86
    хв.)

  47. 8. Драйв
    (Drive, 2011, бойовик, реж. Ніколас Віндінг Рефн)

  48. 8. Велике пограбування
    потягу
    (The Great Train Robbery, 1903, 12 хв., к/м,
    вестерн, реж. Едвін Портер)

  49. 8. Ліля назавжди
    (Lilja 4-ever, Швеція, Данія, 2002, 109 хв., драма, реж. Лука Мудіссон)

  50. 8. Ціна пристрасті
    (The Ledge, США, Німеччина, 2011, 101 хв., драма, реж. Метью Чепмен)

  51. 8. Дні жнив
    (Days of Heaven, США, 1978, 94 хв., драма, реж. Теренс Малік)

  52. 8. Манхеттен
    (Manhattan, США, 1979, 96 хв., мелодрама, реж. Вуді Аллен)

  53. 8. Надя у Парижі
    (Nadja à Paris, 1964, Франція, к/м, мелодрама, реж. Ерік Ромер, 13 хв.)

  54. 8. Мрець (Dead
    Man, 1995, США, Німеччина, драма, вестерн, реж. Джим Джармуш, 121 хв.,
    16+)

  55. 8. Інтуїція (Serendipity,
    США, 2001, 87 хв., реж. Пітер Челсом)

  56. 8. Скажений Макс 2: Воїн
    дороги
    (Mad Max 2, 1981, Австралія, фантастика, бойовик,
    реж. Джордж Міллер, 87 хв., 18+)

  57. 8. Сонце у листі айвового
    дерева
    (El sol del membrillo / Quince Tree of the Sun,
    1992, Іспанія, документальний, реж. Віктор Ерісе, 133 хв.)

  58. 8. Містер Доля
    (Mr. Destiny, США, 1990, 110 хв., комедія, реж. Джеймс Орр)

  59. 8. Це дуже кумедна історія
    (It's Kind of a Funny Story, 2010, США, драма, комедія, реж. Анна
    Боден, Раян Флек, 101 хв.)

  60. 8. Вперед і вгору
    (Up, 2009, США, анімація, мелодрама, реж. Піт Докер і Боб Пітерсон, 96
    хв., 7+)

  61. 8. Вистава, або Шарлотта і
    її стейк
    (Présentation ou Charlotte et son steak, 1960,
    Франція, к/м, комедія, реж. Ерік Ромер, 12 хв.)

  62. 8. Мальтійський сокіл
    (The Maltese Falcon, 1931, США, фільм-нуар, кримінальний, реж. Рой Дел
    Рут, 80 хв.)

  63. 8. Легка поведінка
    (Easy Virtue, 1928, Великобританія, драма, реж. Альфред Хічкок)

  64. 7. Вероніка Марс
    (перший сезон; Veronica Mars, США, 2004, серії по 60 хв., детектив)

  65. 7. Перемовник
    (The Negotiator, Німеччина, США, 1998, 140 хв., 16+, бойовик, трилер,
    кримінальний, реж. Ф. Гері Грей)

  66. 7. Бум 2 (La
    boum 2, 1982, Франція, комедія, мелодрама, реж. Клод Піното, 109 хв.,
    14+)

  67. 7. Студентка
    (L'étudiante, 1988, Франція, Італія, мелодрама, комедія, реж. Клод
    Піното, 103 хв., 16+)

  68. 7. Шаленство
    (Fury, 1936, США, фільм-нуар, драма, реж. Фріц Ланґ, 92 хв.)

  69. 7. Ніч ігуани
    (The Night of the Iguana, 1964, США, драма, реж. Джон Г'юстон, 125 хв.)

  70. 7. Дружина фермера
    (The Farmer's Wife, Великобританія, 1928, комедія, мелодрама, реж.
    Альфред Хічкок, 112 хв., 0+)

  71. 7. Одного разу на Дикому
    Заході
    (C'era una volta il West, 1968, Італія, США,
    вестерн, реж. Сержо Леоне, 178 хв., 16+)

  72. 7. Хороший, поганий, злий
    (Il buono, il brutto, il cattivo / The Good, the Bad and the Ugly,
    1966, Італія, Іспанія, вестерн, реж. Сержо Леоне, 160 хв.)

  73. 7. Кар'єра Сюзанни
    (La carrière de Suzanne, 1963, Франція, реж. Ерік Ромер, 55 хв., 14+)

  74. 7. Фея (La
    fée, Франція, 2011, драма, комедія, реж. Домінік Абель, Фіона Гордон,
    93 хв., 16+)

  75. 7. Позамежжя
    (Падіння, The Fall, 2006, драма, реж. Тарсем Сінгх)

  76. 7. Пес-привид: Шлях самурая
    (Ghost Dog: The Way of the Samurai, 1999, Франція, Німеччина, США,
    бойовик, драма, реж. Джим Джармуш, 116 хв., 16+)

  77. 7. Сім віків
    (The Seven Ages, 1905, 5 хв., к/м, мелодрама, реж. Едвін Портер)

  78. 7. Що трапилося у тунелі (What
    Happened in the Tunnel, 1903, 1хв., к/м, комедія, реж. Едвін Портер)

  79. 7. Клептоманка
    (The Kleptomaniac, 1905, 10 хв., к/м, драма, реж. Едвін Портер)

  80. 7. Джек і бобове зерно
    (Jack and the Beanstalk, 1902, 10 хв., к/м, казка, комедія, реж. Джордж
    Флемінг, Едвін Портер)

  81. 7. Родинка Дамів та їхній
    пес
    (The Whole Dam Family and the Dam Dog, 1905, 5 хв.,
    к/м, комедія, реж. Едвін Портер)

  82. 7. Обманута і покинута
    (Sedotta e abbandonata, Італія, Франція, 1963, 115 хв., драма, реж. П'єтро
    Джермі
    )

  83. 7. До чогось прекрасного
    (Чистота / Till det som är vackert, Швеція, 2009, 97 хв., драма, реж.
    Ліза Лангсет)

  84. 7. Звір міста
    (The Beast of the City, 1932, США, кримінальний, фільм-нуар, реж. Чарлз
    Брабін, 86 хв.)

  85. 7. Рекет (The
    Racket, США, 1928, фільм-нуар, кримінальний, реж. Льюїс Майлстоун, 84
    хв.)

  86. 7. Громобій
    (Thunderbolt, 1929, США, кримінальний, реж. Джозеф фон Стернберг, 85
    хв.)

  87. 7. Ефект Зеро
    (Нульовий ефект / Zero Effect, США, 1998, 116 хв., детектив, комедія,
    реж. Джейк Каздан)

  88. 6. Похмілля у Вегасі
    (The Hangover, США, 2009, 96 хв., комедія, реж. Тод Філіпс)

  89. 6. Шпигун, вийди геть
    (Tinker Tailor Soldier Spy, Франція, Великобританія, 2011, шпигунський,
    реж. Томас Альфредсон, 127 хв., 16+)

  90. 6. Справжня мужність
    (True Grit, 2010, США, вестерн, реж. Джоел та Ітан Коени, 110 хв., 16+)

  91. 6. Рік коня
    (Year of the Horse, 1997, США, музичний, документальний, реж. Джим
    Джармуш, 106 хв., 16+)

  92. 6. Викрадена
    (Taken, 2007, Франція, США, бойовик, реж. П'єр Морель, 93 хв., 16+)

  93. 6.Дилема художника
    (The Artist's Dilemma, 1901, 2 хв., к/м, комедія, реж. Едвін Портер)

  94. 6. Коли чоловік кохає жінку
    (When a Man Loves a Woman, США, 1994, драма, реж. Луїс Мандокі, 126
    хв., 16+)

  95. 6. Холостяк і дівчисько
    (The Bachelor and the Bobby-Soxer, США, 1947, 95 хв., комедія, реж.
    Ірвінг Рейс)

  96. 6. Пенелопа
    (Penelope, 2006, Великобританія, США, мелодрама, фентезі, реж. Марк
    Паланскі, 99 хв., 14+)

  97. 6. Літаком, потягом,
    автомобілем
    (Planes, Trains & Automobiles, 1987,
    США, комедія, реж. Джон Г'юз, 93 хв., 12+)

  98. 6. Живеш тільки раз
    (You Only Live Once, 1937, США, драма, кримінальний, фільм-нуар, реж.
    Фріц Ланґ, 86 хв.)

  99. 6. У країні жінок
    (In the Land of Women, США, 2006, 97 хв., 16+, мелодрама, реж. Джон
    Кездан)

  100. 6. Містер Вонґ, детектив (Mr.
    Wong, Detective, 1938, детектив, фільм-нуар, реж. Вільям Най, 69 хв.)

  101. 6. Бульвар Сансет
    (Sunset Blvd., США, 1950, фільм-нуар, драма, реж. Біллі Вайлдер, 106
    хв., 16+)

  102. 6. По схилу
    (Downhill, Великобританія, 1927, драма, реж. Альфред Хічкок, 74 хв.,
    12+)

  103. 6. Едвард руки-ножиці
    (Edward Scissorhands, 1990, США, мелодрама, фентезі, реж. Тім Бартон,
    105 хв.)

  104. 5. Те, що її заводить
    (Få meg på, for faen, 2011, Норвегія, реж. Янніке Сістад Якобсен, 73
    хв., 16+)

  105. 5. Мій пацан
    (That's My Boy, 2012, США, комедія, реж. Шон Андерс, 116 хв., 16+)

  106. 5. Шампанське
    (Champagne, 1928, Великобританія, комедія, реж. Альфред Хічкок, 86 хв.)

  107. 5. Виховання Арізони
    (Raising Arizona, 1987, США, комедія, реж. Джоел та Ітан Коени, 94 хв.,
    16+)

  108. 5. Шоу Трумена (The
    Truman Show, 1998, драма, реж. Пітер Вір, 103 хв.)

  109. 5. Громадянин Кейн
    (Citizen Kane, 1941, США, драма, реж. Орсон Веллс, 119 хв.)

  110. 5. Прикордонне містечко
    (Bordertown, 1935, США, фільм-нуар, кримінальний, реж. Арчі Майо, 90
    хв.)

  111. 5. Острів Головорізів
    (Cutthroat Island, США, Німеччина, Франція, Італія, 1995, 124 хв.,
    пригоди, реж. Ренні Гарлін)

  112. 5. Егон Шіле: ексцес і
    покарання
    (Egon Schiele - Exzesse, Франція, Німеччина,
    Австрія, 1980, 95 хв., драма, реж. Герберт Веселі)

  113. 5. Маленький Цезар (Little
    Caesar, 1931, США, кримінальний, фільм-нуар, реж. Мервін ЛеРой)

  114. 5. Бібліотекар
    (The Librarian: Quest for the Spear, 2004, США, комедія, пригоди, реж.
    Пітер Вінтер)

  115. 5. М: Місто шукає вбивцю
    (M, 1931, Німеччина, кримінальний, фільм-нуар, реж. Фріц Ланг, 110 хв.)

  116. 5. Жити (Жить,
    Росія, 2010, 72 хв., драма, реж. Юрій Биков)

  117. 4. Майстер на всі руки
    (Фактотум / Factotum, Норвегія, США, 2005, 94 хв., драма, комедія, реж.
    Бент Гамер)

  118. 4. Старим тут не місце
    (No Country for Old Men, 2007, США, вестерн, реж. Джоел та Ітан Коени,
    122 хв., 16+)4. 25-та година (25th Hour, США, 2002, драма,
    кримінальний, реж. Спайк Лі, 135 хв., 16+)

  119. 4. Відвези мене додому (Nez
    rouge / Red Nose, 2003, Канада, комедія, мелодрама, реж. Ерік Кануел,
    114 хв)

  120. 4. Тінь орла
    (The Shadow of the Eagle, 1932, США, міні-серіал, детектив, реж. Форд
    Бебе)

  121. 4. Пекельний хмарочос
    (La tour Montparnasse infernale, Франція, 2001, 92 хв., комедія, реж.
    Шарль Немес)

  122. 3. Пірати Острова Скарбів
    (Pirates of Treasure Island, США, 2006, 80 хв., пригоди, реж. Лі Скотт)

  123. 3. Бандитки
    (Bandidas, США, Франція, Мексика, 2006, 93 хв., реж. Хоакім
    Роннінг, Еспен Сандберг
    )

  124. 3. Висока напруга
    (High Voltage, 1929, США, драма, кримінальний, реж.Говард Гіггін, 63
    хв.)

  125. 3. Погане насіння
    (The Bad Seed, США, 1956, 129 хв., реж. Мервін ЛеРой)

  126. 2. Бійцівський клуб
    (Fight Club, 1999, США, Німеччина, драма, реж. Девід Фінчер, 131 хв.,
    18+)

  127. 1. Любов зла
    (Shallow Hall, 2001, США, комедія, реж. Боббі і Пітер Фарреллі, 114 хв.)

  128. 1. Нестерпна жорстокість
    (Intolerable Cruelty, США, комедія, мелодрама, реж. Джоел та Ітан
    Коени, 100 хв., 16+)


Анімація



  1. 11. Перевернута Патема: І
    прийшов новий день
    (Sakasama no Patema - Beginning of the
    Day, 2012, Японія, аніме, фантастика, промо, реж. Йосіура Ясухіро, 18
    хв.)

  2. 11. Красуня і чудовисько
    (Beauty and the Beast, 1991, США, анімація, пригоди, фентезі, реж. Ґері
    Трусдейл, Кірк Вайс, 84 хв.)

  3. 11. До лісу світлячків
    (Hotarubi no mori e, 2011, к/м, аніме, мелодрама, фентезі, реж.
    Такахіро Оморі)

  4. 10. Чіко і Рита
    (Chico & Rita, 2010,  Іспанія, Великобританія,
    мелодрама, драма, анімація, реж. Тоно Еррандо, Хав'єр Марішаль, 94 хв.)

  5. 9. Міграція млинцевих
    відьом
    (к/м; La Migration Bigoudenn, Франція, 2005, 3
    хв., реж. Александр
    Ебоян
    )

  6. 9. Позичайка Аріетті
    (Kari-gurashi no Arietti, 2010, Японія, аніме, фентезі, реж. Хіромасі
    Йонебаясі, 90 хв, 0+)

  7. 9. Ла Луна (La
    Luna, 2011, США, к/м, анімація, комедія, реж. Енріко Касароса, 7 хв.)

  8. 9. Ілюзіоніст
    (L'illusionniste, Франція, Великобританія, 2010, 80 хв., реж. Сільвен
    Шоме)

  9. 7. Відважна
    (Brave, 2012, США, анімація, фентезі, пригоди, реж. Марк Ендрюс, Бренда
    Чепмен, 93 хв.)

  10. 7. Ранґо
    (Ранго / Rango, США, 2011, 107 хв., реж. Гор Вербінськи)


Книги



  1. 11. Марк Леві. Викрадач
    тіней
    (роман; К.:
    Махаон-Україна, 2012. 304 с.
    )

  2. 11. Борхес, Хорхе Луїс.
    Вибрані поезії
    у перекладі Сергія Борщевського (Львів:
    Кальварія, 2010; 160 с.)

  3. 10. Лемоні Снікет. Поганий
    початок
    (повість; Тернопіль: Навчальна книга - Богдан,
    2005; 176 с.; серія "Лихо та й годі")

  4. 10.
    Туве Янссон. Маленькі тролі і велика повінь
    (повість;
    Країна
    мумі-тролів. Книга перша. Львів: Видавництво Старого Лева, 2004.)

  5. 8. Туве Янссон.
    Комета прилітає
    (повість; Країна мумі-тролів. Книга перша.
    Львів: Видавництво Старого Лева, 2004.)

  6. 7. Туве Янссон. Капелюх
    чарівника
    (повість; Країна мумі-тролів. Книга перша.
    Львів: Видавництво Старого Лева, 2004.)

  7. 7. Моніка Фет. Моя сестра
    Каті
    (роман; Львів:
    Видавництво Старого Лева, 2007. 256 с.
    )

  8. 5. Ерленд Лу. Мулей
    (роман; Харків: Фоліо, 2010. 224 с.)

  9. 0. Естерхазі, Петер. Жінка
    (роман; Харків: Фоліо, 2010; серія "Карта світу)

Перечитав «Дегуманізацію мистецтва» і записав свої детальні міркування з приводу. Написано цікаво, але багато що викликає питання. Те, що було вірно і актуально у 1929 році, нині вже не зовсім так.

Ортега-і-Гасет, Хосе. Дегуманізація мистецтва // Ортега-і-Гасет, Хосе. Вибрані твори. — К.: Основи, 1994. — С. 238-272.

Есей Ортеги-і-Гасета дуже цікавий як спроба проаналізувати «нове мистецтво» фактично у момент його зародження, або зовсім незабаром після цього. Робота вийшла у 1929 році, десь у момент, коли «нове мистецтво» почало дійсно голосно про себе заявляти (хоч зароджуватися почало ще у другій половині ХІХ століття). Оскільки «нове мистецтво» нині вже давно не нове, йому вже більше століття, то я умовно називатиму його авангардним або нефігуративним мистецтвом, оскільки Ортега-і-Гасет веде мову саме про це. Іспанський філософ намагається пояснити чому авангард саме такий, що хотіли цим мистецтвом сказати митці, тощо. Він досить переконливий у своїх поясненнях, якщо подумки перенестися у 1929 рік, однак нині, коли ми можемо бачити увесь сторічний шлях нефігуративного мистецтва, його слова викликають, як мінімум, бажання полемізувати, а то й і повне заперечення. Адже його прогнози не справдилися, питання лишилися без відповідей, і авангард виродився у самокопіювання та самозаперечення. І дегуманізація мистецтва виглядає не виходом до «чистого мистецтва», а простим виродженням чи, у кращому разі, переходом у зовсім іншу царину культури — у філософію.

Хосе Ортега-і-Гасет починає своє дослідження із визначення ключової особливості авангардного мистецтва — його непопулярності. Він намагався відзначити головні особливості нових стилів у музиці та інших видах мистецтва і дійшов висновку, що найбільше кидаються в очі не естетичні відмінності, а соціологічна — неприйняття цього мистецтва широкими верствами. Причому ця непопулярність зовсім іншого ґатунку, ніж непопулярність нового у давніші часи. Раніше нові стилі потребували певного часу, аби завоювати популярність, вони дійсно якийсь час могли бути непопулярними. Однак вони ніколи не були «антипопулярними», як авангард, якому маси завжди будуть протистояти, який за своєю глибинною суттю є непопулярним (с. 239).

Причиною неприйняття авангардного мистецтва широкою публікою було те, що вона його не розуміла. Раніше нове мистецтво не сприймали саме тому, що розуміли його (і їм не подобалося те, що вони розуміли), але з авангардом все інакше. Ортега-і-Гасет вважає, що однією з ключових ознак авангардного мистецтва є те, що воно розмежовує публіку на два класи — тих, хто його розуміє, і тих, хто його не розуміє. Звідси виводиться пояснення ворожості мас до такого мистецтва: «Коли твір мистецтва людині не подобається, але є зрозумілим, вона відчуває свою вищість щодо нього і не має підстав обурюватися. Але коли неприязнь, яку викликає художній твір, є результатом нездатності його зрозуміти, то людина відчуває себе приниженою, і це невиразне відчуття неповноцінності повинно бути компенсоване обуренням як самозахистом» (с. 240).

Як на мене, то хоч ця теза і вірна, але вона мало що насправді говорить про авангардне мистецтво як таке, окрім його намагання принизити ту публіку, яка не може чи не хоче вдаватися у його аналіз. Якщо ж розглядати авангард з точки зору рецептивної естетики, то таке ставлення публіки можна трактувати як вирок цьому мистецтву, адже у тому аспекті саме рецепція визначає сутність твору.

Однак я вбачаю головну неточність Ортеги-і-Гасета в іншому. Можливо у 30-ті роки авангард дійсно не розуміли, однак у наш час кількість людей, які розуміють його, достатньо велика ¬¬¬— це майже вся інтелігенція. При цьому абсолютна більшість тих, хто його розуміє, все одно ставиться до нього негативно, у кращому разі — вибірково негативно (відділяючи цікаві ідеї від порожніх дурниць і повторів).

У нас час взагалі змінилися усі акценти — якщо перші авангардні твори були дійсно цікавими експериментами, спробами побудувати власну філософію мистецтва, то більшість останніх зразків є або абсолютно порожніми, або банальними спробами повторити перші проби авангардистів. Також говорити про непопулярність вже не доводиться — у певних колах це мистецтво досить популярне (на фоні загальної непопулярності образотворчого мистецтва). При цьому особисто я роблю висновок, що лише невелика частина його прихильників дійсно розуміють його, оскільки у галереях нефігуративу поруч висять як дійсно цікаві речі, так і повна банальність. Як на мене, то у мистецьких і навколомистецьких колах це просто спосіб виглядати модним і розумним, або отримати фінансування різноманітних фондів і меценатів. Нині це мистецтво, на відміну від початку століття, є цілком комерційним, адже цінність робіт визначається ціною, за якою вони продаються на аукціонах. Що по суті нічим не відрізняє його від низькопробного кітчу, який теж ставить за мету заробляння грошей, або від «салонного мистецтва» кінця ХІХ століття, проти якого, власне, авангард і повстав у свій час.

Наступна теза Ортеги-і-Гасета теж виглядає дещо дивно у наш час: «Молоде мистецтво допомагає «кращим» побачити себе й подібних собі серед одноманітною юрби, осягнути свою місію небагатьох, які повинні протистояти більшості». Утім, дослідник достатньо об’єктивний, щоб поставити «краще» у лапках, а кількома абзацами нижче додати «це мистецтво не для людей взагалі, а для особливого класу, який, можливо, і не кращий, але вочевидь відрізняється від інших» (с. 241). Наразі, якщо говорити про образотворче мистецтво, то саме нефігуратив є «одноманітною юрбою», якою заповнені мистецькі галереї, тому, власне, вже давно немає більшості, проти якої можна протистояти. Авангард перевів фігуративне мистецтво у підпілля, або витіснив його у кітч (попит на зрозуміле у широких верств населення завжди буде), тому боротися вже немає з ким. Наразі нефігуративне мистецтво — це або якийсь щирий протестний запал окремих митців (у кращому разі), або просто кон’юнктура. Причому протест нині не проти фігуративного мистецтва, а проти якихось суспільних чи політичних моментів, тобто таке мистецтво свідомо або несвідомо обслуговує різні ідеологічні (чи контрідеологічні) запити. Що відсуває естетичну сторону такого мистецтва на маргінес, або взагалі її відкидає. Тобто мистецтво стає не лише дегуманізованим, а й неестетичним, що робить дуже актуальним питання «що є мистецтво?» у наш час.

Що ж є естетичним у мистецтві? Це те, чим мистецтво «подобається», чи щось інше? Ортега-і-Гасет так описує класичне розуміння естетичного сприйняття художнього твору: «Людям подобається п’єса, якщо вони зацікавилися змальованими людськими долями. Любов, ненависть, радощі й жалі персонажів зворушують їхні серця, вони беруть участь у дії так, ніби це відбувається у реальному житті. І вони називають твір «гарним», якщо йому вдалося створити ту необхідну ілюзію, що завдяки їй вигадані персонажі сприймаються як живі» (с. 242). При цьому людям потрібне не «живе» у мистецтві, а можливість відчувати живими самих себе за допомогою творів мистецтва. У мистецтві вони контактують з найбільш цікавими і яскравими моментами життя, що дозволяє їм проживати емоції, які, можливо, в реальному житті їм прожити важко. Особливо яскраво це видно у наш час завдяки кіно — жорстока і неемоційна людина може легко розплакатися на мелодрамі, людина в депресії може розсміятися на комедії. Нові види мистецтва здійснюють активну інтервенцію у душі публіки, але публіку це влаштовує, бо так вона звільняється від тих емоцій чи думок, які інакше не знаходять виходу, або отримує такий досвід, якого в реальному житті отримати не може. І відчуває себе живою. У цьому аспекті образотворче мистецтво повністю програє, саме через це воно вже не має якогось суттєвого впливу на суспільство у ХХ і ХХІ століттях. Спроби авангарду теж здійснювати інтервенції завершуються переважно провалом, бо образотворче мистецтво за своєю суттю більш розраховане на спокійне споглядання.

Ортега-і-Гасет говорить, що люди не здатні бачити твір мистецтва, вони зосереджуються на реальності, яка там зображена. І, мовляв, треба прибрати з твору реальність, фігуратив, прибрати людину, аби вони могли побачити цей чистий твір. От тільки історія мистецтва ХХ століття показує, на мою думку, що цей чистий твір нікому не потрібний і не цікавий, він ніяк не впливає на суспільство. Це те саме, що намагатися зосередитися на екрані кінотеатру, замість того, аби насолоджуватися фільмом. Образотворче мистецтво, як на мене, має оперувати саме образами, впізнаваними людьми, саме ці образи і створюють твір мистецтва, а не якісь формальні елементи виконання. Твір мистецтва — це не просто сукупність фарб на полотні, хоча нефігуратив дуже часто завершується саме цим.

Тому мене не переконують і подальші розважання філософа про те, що мистецтво має «очищуватися» від надто людських елементів, і що це чисте мистецтво будуть здатні сприймати лише люди з особливою чутливістю, це буде мистецтво для митців і т.д. Дійсно, нефігуративне мистецтво зазвичай розуміють лише митці, і для цього не треба якихось особливих чуттів, достатньо базових знань історії мистецтва, теорії мистецтва, композиції, кольорознавства і філософії. Однак розуміти і відчувати естетичне задоволення — це різні речі. У намаганні очиститися від людського, ці витвори часто очищувалися і від того, що робило їх мистецтвом.

Ортега-і-Гасет перелічує ознаки авангардного мистецтва:

1) дегуманізація мистецтва;
2) уникання життєподібних форм;
3) витвір мистецтва має бути нічим іншим, тільки витвором мистецтва;
4) мистецтво вважається лише грою і більше нічим;
5) воно глибоко іронічне;
6) воно стережеться підробки і прагне ретельного виконання;
7) є несерйозним і не впливає на життя.

Цей цікавий перелік містить низку суперечностей. Ретельне виконання у нефігуративі є надзвичайною рідкістю, зазвичай це мистецтво дуже швидке у «виробництві» і дуже неретельне. У ньому годі знайти справжність, у тому числі і через тотальну іронію, за якою митець боязко ховається. Воно, як правило, дуже фальшиве і несправжнє. І саме через це воно ні на що у житті не впливає, і є маргінесом світового культурного процесу. Особливо образотворче мистецтво, оскільки музика і література змогли адаптуватися до нових умов і, хоч і з великими втратами, але продовжують впливати на суспільство.

Ранні авангардисти ставили не завдання «намалювати щось, абсолютно не схоже на людину, будинок або гору, а ставили завдання намалювати людину, якнайменше схожу на саму себе, будинок, який би зберіг від будинку якраз те, що вказує на його метаморфозу» і т.д. (с. 251). Однак, попри цікавість такого підходу, для мене це просто шлях від образотворчого мистецтва до дизайну, успіхи якого у ХХ столітті ніхто не стане заперечувати. Формальний знак — це чудовий логотип, але це не художній образ. Тільки коли він є частиною художнього твору, поглиблюючи його ідейний зміст, він лишається у зоні мистецтва, яке більше за просту технічну вправність.

Ортега-і-Гасет вважає, що слід насолоджуватися не власними емоціями від твору, а самими художніми об’єктами (с. 254-255). Однак від забуває, що така насолода об’єктами може бути тільки інтелектуальним задоволенням від розуміння, це ближче до насолоди від філософських праць, а не від мистецтва. Нові мистецтва, які формують світову культуру сьогодні, це мистецтва спрямовані саме на почуття. І на мою думку саме емоції, проживання глядачем твору, мають набагато вищу цінність, ніж самі художні об’єкти, які без проживаючої їх людини взагалі не мають ніякого сенсу.

Філософ говорить, що раніше митець прагнув бути передовсім людиною, а от авангардисти хотіли бути передовсім митцями, тому звільнялися від людського у мистецтві. Тут не можна не погодитися, оскільки у нефігуративному мистецтві дійсно дуже мало людського, дуже рідко там можна зустріти щось справді живе. Однак актуальне не завжди є дегуманізованим, можемо взяти для прикладу Марину Абрамович, чия творчість нехай і провокативна, але дуже людська. Її проект «У присутності художника» був дуже щирою ілюстрацією до діалогізму, до контакту з Іншим, де і художник, і глядачі, могли дуже глибоко прожити цей контакт. Тому, на мою думку, частина актуального мистецтва повернулася до гуманістичної складової, просто на іншому рівні і іншими засобами (перфоманс), ніж класичне образотворче мистецтво.

Подолання реальності в авангардному мистецтві Ортега-і-Гасет вбачає як у його метафоричності, піднесеності над об’єктами з реальності, «надреалізмі», так і в «інфрареалізмі», тобто у зануренні в деталі, «нижче рівня природної перспективи» (с. 260). Однак обидва ці напрямки часто лишаються цілком у руслі «гуманізованого» мистецтва, метафоричність може не виходити за межі впізнаваності, лишаючись людяною (Модільяні), а деталізованість зображень може навпаки підкреслювати цінність і вагу різних дрібних моментів реальності, на які ми зазвичай не звертаємо увагу (Пруст).

Цікаве міркування Ортеги-і-Гасета стосовно неможливості втілення ідей, оскільки вони є «лише суб’єктивними схемами» (с. 261), які в дійсності нереальні, тому їхнє втілення буде підробкою. Однак тут в очі кидається конфлікт філософських позицій, матеріалізму й ідеалізму, оскільки ще Платон надавав ідеям ваги, більшої за видиму фізичну реальність, нині не так вже й мало людей вірять у реальність, яка невидима, і яку твори мистецтва можуть намагатися зобразити, і це не буде підробкою, а швидше навпаки буде прозрінням більш глибокої суті. Однак є матеріалісти, які це заперечуватимуть.

«Традиційний художник, малюючи портрет, претендує на зображення реальної людини, тоді як насправді — в кращому випадку — його розуму вдалося довільно й схематично відібрати лиш деякі з безлічі штрихів, що складають людську особистість. А що, коли художник вирішить зобразити не реальну людину, а власне про неї уявлення, модель людини? В цьому випадку портрет буде правдою, щирою правдою, тож невдача — неминуча. Змагаючись з реальністю, картина стане тим, чим вона є насправді: образом, тобто реальністю» (с. 262). Як на мене, то якраз модель людини — це неправда про людину. Так само, як і фотографічна передача її зовнішності. Однак кращі фігуративні художники якраз йдуть посередині цих двох крайнощів — вони подають і власне уявлення про людину, і впізнаваний образ її особистості, вони шукають баланс між передачею елементів зовнішності, і елементів внутрішнього світу, і чудово розуміють, що це все буде проведене через їхнє власне суб’єктивне сприйняття.

Наостанок Хосе Ортега-і-Гасет висловлює думку, що може існувати і якийсь «третій шлях» для мистецтва, який не буде ні дегуманізацією, ні поверненням до зужитих і пройдених шляхів (с. 274). Як на мене, то цей третій шлях виник і успішно існує в мистецтві кінця ХХ і початку ХХІ століття, це сучасне фігуративне мистецтво, яке успішно використовує несподівані формальні підходи у композиції, символізм, і зображає те, що в минулому ніколи не зображувалося, і так, як цього ще не було. І, з іншого боку, частина авангарду теж олюднилася, зокрема у багатьох перфомансах глядач стає учасником і проживає різні емоції, які викликає твір. Таке мистецтво не є мейнстрімовим, особливо фігуратив, однак воно існує.

Геймдев

Після візиту на KyivGamesNight я вкотре серйозно задумався над переходом в ігрову індустрію.

Поки що далі фрілансу справа не піде, бо жертвувати навчанням я не стану, адже воно потрібне заради більш високих цілей. Та оскільки десь заробляти на життя треба, то чому б не заробляти на це концепт-артом замість перекладів? Може скіл у концепт-арті у мене не такий високий, як у перекладі, але... Коли я дивлюся на зразки концепт-арту, причому я вбиваю у гуглі «best concept art», то відчаю аж ніяк не відчуваю, радше здивування. Крутий концепт арт тільки у голівудських блокбастерів (і то, при детальному розгляді зрозуміло, що переважна частина зроблена швидко шляхом якоїсь обробки фотографій і використання готових фактур), або іграх рівня Fallout 3 і Skyrim (Рей Ледерер). А найкраще в інді і артхаусі, судячи з усього. Бенуа Сокаль приміром. А решта все якесь однакове, усі ці фотошопні картинки — там немає оригінального стилю ніде, просто варіації кольорової гами і композиції (більш або менш професійної), і вміння малювати людей (більше або менше помилок в анатомії). Загалом же ніби все те малювала якась одна людина. Цікаві хібащо ті нечисленні художники, яка роблять концепт арт не на планшеті, а традиційними матеріалами. Я саме так і хотів би. Однак не впевнений, що якимось нашим студіям таке буде потрібно. Та спробувати можна буде, коли розберуся з сесією і не матиму пропозицій по роботі «від яких неможливо відмовитися».

Ще як я міг забути про японців. Отам рівень буває такий, що це майже fine art вже, один Абе Йосітосі чого вартий. Напевне на них і треба рівнятися. Завжди варто рівнятися на те, що вище, ніж ти можеш робити зараз.

*

Я не збираюся міняти справжнє мистецтво на одноманітну роботу в ігровій компанії. Та мені дуже цікаво — чи можна лишатися художником, працюючи в ігровій індустрії. І ще я теж маю мрію зробити свою власну відеогру, таку як слід, яка була би твором мистецтва або просто красивою і цікавою. Однак я не мрійливий підліток, а дорослий прагматик. Тому розумію, що шлях до цього треба пройти довгий, і починати треба з невеликих років. Приміром попрацювати у цій сфері і з’ясувати як воно, чи це можливо взагалі. Тому це все для мене шляхи самореалізації, які не заперечать моєї академічної освіти і не стануть на заваді більш глибоким речам. Просто на справжньому мистецтві грошей не заробиш, а жити на щось треба, тому доводиться шукати компроміси.

Причому, гадаю, мені було б цікавіше і легше працювати сценаристом у цій сфері. Я вже можу професійно писати белетристику, я розумію специфіку ігрового писання, де письменник відіграє допоміжну роль, меншу ніж сценарист у кіно. Та у нас не роблять таких ігор, де потрібні письменники. У нас майстри екшенів, зрідка стратегій. Сценарій там може написати майже будь-хто. Є і виключення типу «Метро 2033», де сценарій писав Глуховський. Ще є повно всяких казуальних дрібничок, там теж можуть бути штатні сценаристи, але подібні ігри мені взагалі не цікаві. Я вважаю великою хибою думати, що можна почати з казуального і потім перейти у великі ігри. У казуальних абсолютно не розвиваються скіли, потрібні для ААА ігор. Це в першу чергу стосується арту, але і в сценарному плані може бути те саме. Сумно, що у нас немає свого «Фоллаута», «Скайріма», «Ласт оф ас» чи навіть «Відьмака». Сюжети кульгають, драматургія теж. Більшість розробників напевне взагалі не розуміють, навіщо на проекті письменник. Однак найбільша проблема це мова. Мені важко уявити, що хтось у нашій ігровій індустрії (ААА і наближені до такого) веде документацію і пише ігрові тексти українською. Писати ж російською мені нецікаво, а на англійській я напевне писатиму як першокласник у кращому разі, а не професійний письменник.

Зліпив зі своїх озвучених думок у розмові (на жаль, занадто монологічної — сподіваюся виправитися надалі у більш діалогічний бік) з однією інтелігентною особою. Плюс монологічності в тому, що це можна легко перетворити на запис у блозі. А потім, якби було час і бажання, то й на повноцінний есей.

* * *



Цей музичний ролик з пародією на Жижека просто виніс мені мозок. І потім я зрозумів, що враження він на мене справив не менше, аніж «Я і Ти» Бубера. Чи, точніше сказати, спонукав до роздумування не менше. Це крута деконструкція Славоя Жижека, чи просто веселий стьоб словенського блазня? Чи те і інше одночасно, замкнене у якусь безкінечність? Там же є сенси, є психоаналіз, є критика ідеологій, є погляди Жижека... А ще ж і гангам стайл, що теж є цілим концептом сучасної культури.

Я дуже надіюся, що це просто суттєві прогалини у моїй філософській освіті, або просто моя надмірно розвинена творча частина, яка у всьому бачить символи і надибує якісь інтуїції. І якби не це, то зміг би відрізнити мотлох від чогось вартісного. Та боюся, що така проблема не тільки у мене. Коли у тебе вже є певний багаж у голові, то ти починаєш бачити сенси всюди... Й іноді це просто жахливо. Бо незрозуміло, чи там реально щось є, чи то просто хтось постібався і написав казна-що. Однак навіть у цій моїй розгубленості є певний сенс — бо я побачив реальну проблему сучасної культури. Не в книзі, а з власного досвіду.

Якщо Борхеса і Еко читаєш із захватом, поринаючи у всі ці відсилання й алюзії, приховані і прямі цитації, реальні і вигадані — це все як пісня, як поема, де словами є увесь літературний світ від Гільгамеша до сьогодення. То тепер постмодернізм виродився у такий маразм, у якому сенсів більше, ніж можна перетравити, але який водночас не значить нічого. І це охопило усе культурне поле, тепер у «gangnam style» можна знайти більше філософії, ніж в монографіях почесних академіків.



Строга і сумна абсурдність Камю і невинна ранньопостмодерна іронія тепер перетворилися на якийсь дурдом, де всі все висміюють чи заперечують. Жижек сміється з масової культури, а масова культура стібеться з Жижека. Однак чи це масова культура, чи це якийсь хитрий філософ, який під неї замаскувався? І PSY – це серйозний чоловік, який вирішив постібатися з усього світу, який наївно думає, що стібеться з PSY? Чи щось інше? Чи взагалі ніщо?

Я можу накидати в купу цитат якихось філософів, письменників, поп-співачок і дяді Васі з сусіднього під'їзду, зліпити з цього зв'язний текст і це може стати чимось круто інтелектуальним, бо матиме сенси, причому безліч сенсів. А може лишитися купою дурниць. Ніхто не знає, як вийде. При цьому я можу як говорити, що це суперінтелектуальний продукт, так і казати, що це просто стьоб — це дасть два різних виміри до одного набору дурниць.

Звичайно, на це все можна дивитися і з позитивного боку — сучасний світ є просто суцільною інтелектуальною вправою, пальним для мозку, якщо намагатися розуміти тексти чи інші знаки.

Однак насправді це ж все несправжнє і наскрізь фальшиве. Оце мене обурює. Фальшивий PSY, фальшивий Слаконья, фальшивий Жижек.

Постмодерна іронія давала можливість автору захиститися від плебсу. Він міг розкрити щось дуже інтимне, але одразу одягнути ширму — «та це іронія, жарт, словесні ігри», аби захистити свій вразливий світ від нерозуміння чи критики. Тому там за стьобом можна було побачити якусь страждаючу справжність. Тут же нічого такого немає, це просто стьоб, стьоб зі стьобу, стьоб зі стьобу зі стьобу... І мені видається, що всі ці нашарування на постмодерн нікуди не діваються, вони тільки збільшуються і збільшуються.

Можуть, звичайно, виникнути якісь поодинокі твори чи невеличкі рухи проти течії, але мейнстрім напевне лишатиметься таким. Іронія була захисною реакцією психіки. Коли вона перестала захищати, то в авторів стали виникати якісь інші захисні реакції. З іншого боку у читачів виникають якісь захисні чи обхідні реакції уже на іронію, тому треба придумувати щось нове, аби ці читацькі реакції обійти. І так виходить маніпулятивна безкінечна гра. Може яка іноді проривається чиїмось справжнім голосом із глибини, хто вже не витримує цих ігор. Але ти будеш довго думати — чи це дійсно справжнє, чи це якийсь новий хід?

Однак я думаю, що відповіддю на постмодернізм (і все що після нього) має бути саме щось таке: справжнє, просте, без навмисних штучних інтелектуальних ігор, стьобу й іронії, якась непідробність. Мені дуже подобається, як Звєрєв написав у передмові про основний мотив творчості Селіджера — «тоска по неподдельности». Я вже і Селіджером не сильно захоплююся, але ця фраза досі мене заворожує. Я думаю, що саме такого не вистачає у житті, і в мистецтві. Однак бути справжнім дуже небезпечно. Тому напевне такого і небагато.

Можна намагатися утікати від цієї наскрізь фальшивої реальності, але продуктивніше шукати справжність у сучасному світі. Вона там є, іноді схована за тонною пудри і помади, або за тонною заумних слів і цитат філософів. Це не так просто перенести в мистецтво, але принаймні для себе це відшукувати корисно. Це дає ресурс і стає зрозуміло, що не все так погано. У мистецтві це теж є. Є тихі і спокійні художники, які не прагнуть епатувати, а тихенько собі щось там малюють, видобуваючи щось хороше із внутрішнього світу, або пропускаючи через себе якісь образи зі свого оточення.

Однак у мистецтві є велика спокуса — чи гратися у стандартні ігри, безпечно торуючи собі шлях до грошей і визнання, поступово навчаючись майстерності маніпуляцій читачем або глядачем. Чи бути справжнім — повністю вразливим і мало кому зрозумілим. Напевне ж це як і в стосунках — можна стати профі у пікапі, чи навіть в сім'ї навчитися маніпулювати всіма — так безпечніше. І хоч насправді там шкоди більше, ніж користі, про це ніхто не думає. Бо саму думку про якісь чесні стосунки витримати неможливо — адже там не робитимуть того, що ти хочеш, там треба приймати тільки те, що дають, і давати тільки те, що приймають. Треба сприймати людину як є, і розуміти, що ця людина вільна, і може піти у будь-який момент. Це надто страшно, краще втягатися у маніпулятивні моделі. Та ж навіть якщо хтось зважиться на чесні стосунки – у нього ж зовсім небагато шансів знайти того, хто буде до цього готовим. Всі з дитинства вчаться маніпуляціям. Мало хто вчиться вести діалог. Чи домовлятися. Чи розуміти справжнє мистецтво. Тому всі ці щирі і відкриті речі перетворюються на бісер перед свиньми. Однак це ще не причина закопувати їх у землю. Треба починати свій квест, де важливіший сам процес, розуміння, що ти щось робиш.

Дуже сподіваюся, що у мене вистачить терпіння закінчити статтю про Візенфельда. Повернення до публіцистики через три роки, якщо не більше. Та воно того варте — і в його роботах, і в інтерв’ю я бачу стільки щирості і глибини, що аж не віриться, що таке взагалі можливе у сучасному мистецтві. Там я вже постараюся більш зважено і ясно розповісти і про справжність, і про квест — дуже важливий мотив для нього.

Aron Wiesenfeld. The Well

Для чого я пишу

Почув сьогодні це питання і задумався. Хоч останні два роки мені вдавалося щось писати тільки на літніх канікулах/відпустці, тому власне можна було б відповісти, що я взагалі не пишу. Та все ж сподіваюся, що це явище тимчасове, і мій 10-12 годинний робочий день не триватиме вічно. Тому я все ж схиляюся до того, що у відриві від конретного моменту, sub specie aeternitatis, я таки пишу. Нехай зараз це і зводиться тільки до періодичного обдумування, що можна було б написати.

Перша думка, яка виникає як відповідь на питання - "для себе". Та це радше якась інстинктивна захисна реакція, ніж реальна позиція. Бо якщо писати для себе, то нащо це десь публікувати чи навіть просто комусь давати читати?

Думаю, що більш серйозними відповідями може бути дві - самовираження і самореалізація. У першому випадку дійсно думка читача не сильно цікавить, але він все одно потрібен, адже "виражатися" треба перед кимось. І в другому випадку людина хоче реалізуватися як письменник, тут вже вона більш уважна до читача.

Для мене більш актуальна самореалізація, або навіть самоактуалізація, бо після виходу першої книжки я якісь ще підліткові інтенції реалізував, і далі стало цікавіше реалізувати себе в інших сферах, бо тут "і так ясно": напишеш - видадуть, як не одразу, то пізніше, грошей особливих не буде. Як би там не було, а здорова доросла людина повинна думати про заробіток, і коли якесь заняття його не приносить, то займатися ним професійно стає практично неможливо. Хіба що ціною здоров'я чи особистого життя, що для мене не варіант. В українських умовах я не бачу можливостей професійно займатися літературою, чи може просто більш доступні способи заробітку не дають це побачити.

Це все веде до певної переоцінки цінностей. Фантастику, тобто просту жанрову літературу, я почав писати, щоб видатися (бо перші "серйозні" проби одразу рубали), але зараз мені мало просто видаватися. Наступним логічним кроком у жанровій літературі було б "заробляти гроші", але у нас це неможливо, крок відсутній, тому шляху далі тут немає. Хіба зраджувати собі і писати російською. Писати просто для задоволення, нібито для самого себе, вочевидь мало. Проблеми мотивації. Напевне можна з'ясувати у чому суть проблеми, проаналізувавши її з точки зору піраміди Маслоу. Детально займатися цим мені ліньки, але на перший погляд виглядає так, що поки не будуть реалізовані базові потреби - наприклад потреба у безпеці, яка у нашому світі визначається передовсім матеріальним заробітком - усі інші "вищі" потреби, до яких належить і творчість, або відступають на задній план, або стають шляхом до реалізації базових потреб. Можна якось хитро цю піраміду перекручувати, вивільняючи тривоги і сублімації проблем у творчість, але мене такі покручі не приваблюють.

Адже для мене творчість - це діалог, у цьому її суть, і саме тому немає жодного нормального письменника, який не виходить на читача. Бо художній твір стає твором тільки під час читання його Іншим. Автор щось виражає, читач це сприймає. При цьому цілі у автора можуть бути різними - від потреби поділитися внутрішніми переживаннями, до потреби вплинути на людей і змінити світ на краще (чи на гірше). Це може бути одноактовий діалог, де після акту читання нічого не слідує, може бути більш тривалим - коли до автора доноситься зворотній зв'язок від читача, reader response. Та навіть якщо не долинає, цей відгук все одно є, і в сучасномі літературознавстві це цілий потужний напрям - вивчення літератури з точки зору її сприйняття. Для мене література завжди була живою, я чув і захоплювався голосами Борхеса, Селінджера, Толкіна, Метерлінка, Модіано, а пізніше Бубера і Зізіуласа. Дехто з них вплинув на мене більше, аніж досить близькі живі люди. Оскільки я отримував цінну інформацію і різні "високі" переживання з літератури (і мистецтва у цілому), то зрозуміло, що і ділитися ними мені хотілося так само - через творчість. Тут і лежить основний корінь того, чому я пишу. Як і того, чому я малюю. Я хочу створювати речі, які вражатимуть і захоплюватимуть людей так само, як вражали і захоплювали мене інші твори мистецтва. Навіть не створювати, а ретранслювати назовні ті враження і захоплення, які я проживаю сам - у спогляданні тих чи інших моментів життя, або моментів мистецтва (як не парадоксально, але для мене ці речі рівноцінні). Ретрансляція краси. Мені не цікаво виражати мораль, чогось вчити чи щось нав'язувати, я хочу лише збільшувати кількість прекрасного у світі, вказувати на ті красиві моменти, які існують у житті, або у мистецтві.

Не з однією творчою людиною я вже дискутував на цю тему, адже цю точку зору поділяють небагато. Для когось важливо показувати щось трагічне і потворне, аби люди задумалися і змінилися на краще, для когось страшне, для когось провокувати їх на бурхливу реакцію і виходити на гіперактивний діалог з ними, хтось хоче руйнувати "сон розуму" обивателів... У кожного своє, це все має право на життя і повинно бути. Та мені зараз симпатичний мій шлях, я вважаю, що потворного у житті і так вистачає, щоб ще й мистецтво на ньому зосереджувати.

Повернуся до фантастики. Я все ще пишу її іноді, але мотивації все менше. Причин багато - мало можливостей для вираження краси (бо основне завдання - це розважання читача, а не відкриття йому краси), мало можливостей для діалогу - бо хоч видатися і можна, але прочитає людей небагато, а відгуків буде ще менше. Можливо, ще щось є, зараз важко зрозуміти усі причини. Зрештою, і ці названі причини не такі вже й серйозні, їх не так складно подолати, якщо старанно працювати.

Нещодавно одна освічена знайома мене запитала - "а ти і далі плануєш писати тільки фантастику?" І звучало це як "ти і далі займатимешся дурницею?" Я не зміг одразу відповісти, бо хоч мені і хочеться писати фантастику, чи детективи, чи іншу жарнову літературу, але... Мені цього мало. Тому напевне, якщо це і буде фантастика, то це буде нестандартна фантастика, і детективи нестандартні, і все інше. Нестандартне не означає чогось супероригінального, радше означає "некомерційне". Хібащо у нас зміниться ситуація і стане реально заробляти на життя літературою, тоді я більше думатиму про масового читача. Бо інакше єдиною цікавою грою стає пошук свого читача, який поділятиме чи просто розумітиме мої цінності і ідеї, з навмисним відсіканням масової публіки.

Мені цікавіший діалог з читачем тет-а-тет у безлюдному кафе, ніж виступ на стадіоні. У першому випадку відбувається значно важливіше за будь-що матеріальне, а у другому не отримаєш нічого, ні грошей, ні слави (бо стадіон десь у райцентрі і майже безлюдний).

I've got something to tell you

Освіта і навчання

На третьому курсі гостро постає дилема - вчитися чи працювати над тим, над чим хочеш. І особливо гостро викриваються недоліки нашої освіти. Вже достатньо збагнув ази, аби досить ясно бачити що хочеш, знайшов викладачів, які можуть навчити тебе тому, що тобі потрібно, але... Можливостей займатися тим, що хочеш, і вчити те, що потрібно, практично немає: заняття з 9.00 до 18.00, а з виконанням домашніх завдань (які я приміром вдома робити не можу, бо ніде і ніяк) взагалі до 20.00 у кращому разі. Це при тому, що зараз я живу на запаси і не займаюся особливо зароблянням грошей, інакше ситуація була б взагалі сумною.

Третина предметів абсолютно зайві, це всякі загальноосвітні курси і теорія/історія, де перші абсолютно непотрібні, а другі викладаються переважно так, що теж стають пустою тратою часу. Із нетворчого я б лишив тільки іноземну мову і філософію, а все інше - під ніж. Ще можна історію мистецтва факультативом, але, відверто кажучи, я значно краще її вивчу самостійно на coursera чи по сучасним підручникам (та навіть по вікіпедії), аніж на тих лекціях. Може це суто мої таргани другої вищої освіти, і тим, хто вступає сюди після школи це може бути цікаво, але... Я знаю, як теоретичні курси можуть у нас викладатися, як вони викладалися у нас в Шевченка, хоча і там до ідеалу далеко. І, як на мене, краще мати якісь пробіли, які за потреби можна якісно заповнити самоосвітою чи курсами, аніж забивати голову всіляким мотлохом.

На тих же предметах, що лишаються і які загалом потрібні, у половині викладачі з якими важко контактувати або які взагалі не ходять на пари (тобто навчитися на цих парах чомусь практично неможливо), малоцікава або взагалі нецікава натура (за два роки щоденних кількагодинних робіт з натури у нас було лише 3-4 дійсно цікаві для мене постановки, із них одна - це гіпсова голова). Лишається буквально пара предметів з хорошими викладачами і без натури, але завдання там часто дуже віддалені від того, що б я хотів малювати.

При цьому всьому, мені не жаль тих чималих грошей, які доводиться платити за навчання, бо попри всі мінуси, я отримую купу всього корисного і потрібного, часто навіть більше, аніж встигаю засвоїти. І проблема не в тому, що чогось не вистачає. У першу чергу проблема в тому - як би викинути усе те, що непотрібне і тільки забирає час та сили. І тільки після цього можна задуматися, чого б ще не вистачає і як би цьому навчитися. Скажімо я хотів би навчитися досконало працювати вугіллям, або поглибити володіння тушшю, але цьому ніхто не вчитиме - немає жодного такого завдання, не кажучи вже за предмет. У кращому разі ти можеш робити це самостійно як завдання на композицію чи рисунок, але викладачі зазвичай нічого особливого не підказують по техніці, тільки по якимось більш загальним речам (композиція, правила світлотіні, передачі форми і т.д.). Звичайно, якби був би вільний час, то можна було б знайти викладача, який добре володіє цими техніками (а такі в академії є), і набитися вільним відвідувачем на якийсь його предмет, щоб повчитися, але часу немає. Лишаються тільки якісь туторіали в ютубі, але знайти там щось професійне серед купи сміття розрахованого на початківців нереально.

Ще одна проблема, з якою часто доводиться стикатися - коли викладач не розуміє, що ти хочеш. Мова про хорошого викладача, який дійсно має певні знання, які вміє передавати студентам. Раніше я думав, що це теж недолік, але тепер вже дивлюся трохи більш об'єктивно. Викладач бачить твій кривий ескіз, не розуміє що ти хочеш, і починає давати тобі цілком професійні поради як з тої кривульки зробити щось більше менш адекватне - забубехати гарну композицію, проробити людську пластику, додати ритми, порахувати відстані і плями золотим січенням і т.д. Але коли ти починаєш слідувати цим ніби правильним порадам, то все руйнується, той суперобраз готового шедевру в голові розпадається, і в кращому разі виходить якась середня студентська робота, де все ніби правильно, але яка нічим не вражає. У гіршому ж разі повністю опускаються руки і навіть довести до "правильності" (що саме по собі вже дає певний ефект) немає бажання. Я думаю, що проблема не тільки в баченні викладача, а й у невмінні донести свої ідеї. Треба вміти чітко бачити свою ідею і передавати її іншим. Якщо навіть викладач не розуміє, що ти хочеш, то як потім це зможуть зрозуміти глядачі?

Зрозуміло, що це проблема дуже глибока, екзистенційного плану, і для мене поки відкрите питання - як оті чудові образи, що виникають у свідомості, переносити на папір? Можна безкінечно вчитися технікам, але так і не навчитися це робити. Багатьом це і непотрібно, їм достатньо робити круті портрети чи пейзажі, це як в музиці - хтось досягає вершин як виконавець, а комусь цього мало, він хоче творити власну музику.


*

І наостанок вирішив накидати схемку художнього вузу моєї мрії:
- 6-7 академічних годин творчих предметів щодня, але щоб викладачі заходили хоча б раз на пару, а не раз на тиждень чи раз на місяць
- іноземна мова з першого до останнього курсу двічі на тиждень викладачами з British Council, L'Institute Francais чи Goethe Institut
- філософія з першого до останнього курсу раз на тиждень (один тиждень лекція для всіх, другий тиждень практичне заняття для груп не більше 20 осіб) з хорошим викладачем
- кілька факультативних предметів на вибір (психологія, історія мистецтва, теорія мистецтва, друга іноземна, українська і т.д.)
- адекватна оплата праці викладачам і натурникам.

Укупі з продуманими навчальними планами творчих предметів - із достатнім охопленням усього необхідного ремісничого арсеналу з одного боку, і можливостей для творчої свободи на старших курсах з іншого - це дало б чудовий результат, упевнений.

*

Трохи сумбурно через тотальну втому, але нехай думки не пропадають :)

*

UPD PS. Це, до речі, не просто ниття про погане життя, це навіяно зустріччю з Nini Palavandishvili, грузинським куратором, на яку я випадково забрів.

Форум видавців. Трохи вражень.

Загалом єдиним мінусом було таке раннє закриття у суботу. Треба ж розуміти, що більшість людей прокидаються на вихідних під обід і вибираються кудись гуляти саме під четверту годину мінімум. А тут вже о другій половина лотків згорнулася. Зате ті, хто не став цього робити, не прогадали - людей вже не пускали, а пробитися до деяких місць було складно. Загалом було напевне під 15000 відвідувачів, судячи з номеру мого квитка сьогодні. Якщо кожен купив хоча б по одній книзі, то це непоганий результат. Також гарно видно, які видавництва працюють у сенсі промоції краще, а які гірше - за кількістю покупців. Ще один мінус, але тут вже Форум не винен, - майже повна (точніше повна, якщо брати до уваги те, що я бачив, і не брати до уваги видань, яким більше 2-3 років) відсутність якісних у художньому плані видань. Фактично єдине, що мене дійсно захоплює з нового - це видання Махаон-Україна з ілюстраціями Роберта Інґпена. А так, якщо брати повністю ілюстровані видання, то враження дуже сумні. Хоч Старий Лев видав нарешті після великої перерви кілька цікавих книг, але в плані оформлення вони не дуже. У кращому разі просто добротні, але ж хочеться чогось виняткового. А виділити можна хіба казку Прохаська, і то не за рахунок крутості ілюстрацій, а за рахунок їхньої оригінальності і гармонійності. В А-ба-ба-га-ла-ма-га теж щось яскравих новинок я не помітив. Може у мене смаки просто надто вибагливі. Хоч все одно прикро, що так багато відвертої халтури. Хоча, з іншого боку художникам добре, бо можна швидко нахалтурити, хоч і платять напевне мало. Цікаво, вони халтурять тому, що мало платять, чи тому, що видавці не особливо розуміються на художній стороні і на цьому незнанні можна непогано підзаробити (якщо платять нормально).
Ось тут бюлетені для голосування і шорт-листи номінацій: http://v-o-l-f.livejournal.com/78432.html

Голосувати можуть всі бажаючі. Дещо дивна форма визначення переможців, адже створити сотню електронних адрес і розіслати з них бюлетені значно легше, аніж створити сотню аккаунтів у фейсбуці (тому простіше було б зробити голосування у фейсбуці). Однак маємо те, що маємо. Зрештою, більшість номінантів непогані, тому не так принципово хто переможе.

У будь-якому разі, якщо для Вас "фантастика" не є порожнім словом, то раджу проголосувати.

Андре Нортон. Брат Тіней

Цікавий і дещо несподіваний у сюжетному плані роман. Починається як містичне фентезі, переростає у героїчну космічну оперу, а завершується як пригодницький планетарний романс. Хоч це, звичайно, натягнутий опис, адже суть твору з іншого боку проста і характерна для Нортон - низка карколомних пригод, які швидко змінюють одна одну. Помітно, що тут Нортон вже розвинулася як письменник - оповідь стала більш динамічною, з багатьма кульмінаціями і інтригами. З іншого боку вже немає того оптимізму, гуманізму і доброї наївності, характерної для її ранніх творів. Утім, похмурим роман теж не назвеш.

Жофре - Брат Тіней, член таємної організації особистих охоронців і найманих вбивць у феодальному світі Асбаргану. Тут майже немає технологій і їм доводиться покладатися лише на власні фізичні і психічні дані, витримку і холодну зброю. Ложа, до якої належав Жофре, помирає, бо згасає магічний камінь, який її живить, а хлопця виганяє у бурю старший священик, який його здавна ненавидів...

Однак далі йде не очікуване фентезі, а космічні пригоди із Гільдією піратів, стражами галактичного порядку з Космічного Патруля, Центральним Контролем, іншопланетянином-вченим, який хоче випробувати свій винахід, що дозволяє бачити минуле, космічними торговцями, згадками про Предтеч, сутичками на трьох різних планетах і т.д., і т.п. Це є певним мінусом історії - дещо забагато всього намішано в купу, хоча Нортон і не переходить межі. Оповідь легка і динамічна, тому всі ці постійні зміни декорацій не заважають, а можливо навіть і допомагають створити дійсно пригодницький у повному сенсі слова роман. Однак велика кількість різних деталей не дозволяє авторці розкрити всі цікавинки, багато рушниць так і висять на стіні, багато цікавих моментів не прояснено - так і не відкривається таємниця походження Жофре, нічого не говориться про Предтеч, навколо яких будувалася велика частина оповіді, незрозуміле майбутнє Жофрі і справжні причини його переслідування священиками і т.д.

Можливо, причини в тому, що цей роман є частиною більшого циклу. Утім майже ніде не говориться, що він кудись входить. Хоча очевидно, що він є органічною частиною світу космічної фантастики Нортон. Тут згадуються і космічні торговці (цикл "Королева Сонця"), і Космічний Патруль, і Центральний Контроль (є однойменний цикл), і Предтечі (теж цикл, по-моєму навіть кілька). Треба напевне перечитати усі романи Нортон, аби визначити, де саме цей роман знаходиться і з чим він пов'язаний.

Враження у мене загалом позитивні, непогане чтиво для відпочинку, якщо не чекати від нього нічого особливого, крім легкого пригодницького роману.

8 з 12

brother to shadows

Букіністика 5

Нарешті прийшла остання партія книг. На цьому закупи доведеться закрити поки не куплю ще одну книжкову шафу, а це напевне буде не скоро...

Книги

Цього разу тут: чотири книжки з "Вершин світового письменства" - "Успіх" Ліона Фейхтвангера, "Смерть героя" Річарда Олдінгтона, "Донья Перфекта. Сарагоса" Беніто Переса Гальдоса, "Трикутний капелюх" Педро Антоніо де Аларкона; двотомник Емлія Золя, Пітер Абрагамс "Дорогою грому", Роберт Пенн Уоррен "Вся королівська рать", Джозеф Хеллер "Пастка для дурнів", Альфонс Доде "Тартарен Тарасконський". Другий ряд: серія "Зарубіжна новела" - Марсель Еме "Семимильні чоботи", Еліо Вітторіні "Еріка", збірка "Нефритова Гуаньінь" (середньовічні китайські оповіді), Лао Ше "Серп місяця", Премчанд "Свято кохання", Марті Ларні "Сократ у Хельсінкі", Альберто Моравіа "Римські оповідання", Анрі Труайя "Зелений записник", О'Генрі "Королі і капуста", Віктор Гюго "Поезії". Нижній ряд: "Рамаяна" (переказ Премчанда для дітей), П'єр-Жан Беранже "Пісні", Кир Буличов "Дівчинка з Землі" (кілька повістей про Алісу), збірка "Колиска на орбіті" (давно її шукав через єдиний переклад улюбленого мною Франсіса Карсака, тут є його "Гори Долі"), Грехем Грім "Тихий американець. Наш резидент у Гавані", Дешіел Хеммет "Мальтійський сокіл" (ніколи б не подумав, що цей крутий детектив перекладали у радянський час), Жак Превер "Видовище", Сомадева "Надзвичайні пригоди царевича Нараваханадатти", Абу-ль-Фарадж "Смішні оповідки".

Подібні купівлі книг добрі тим, що змушують попереставляти вже наявні книги по-іншому, шукаючи таку тематичну композицію, щоб усе поміщалося. Мінус букіністичних книг у тому, що вони сильно запилені і це відчутно впливає на атмосферу у кімнати. Доведеться їх попилососити чи що...
По-своєму дуже цікавий постапокаліптичний роман. Це один із ранніх зразків цього жанру, здається чи не перший фантастичний роман Нортон, виданий 1952 року.

Історія без особливих претензій, суто пригодницька і досить проста. Форс, мешканець гірського поселення у постапокаліптичному світі, після настання повноліття не отримує права бути розвідником і досліджувати зруйновані міста, бо він мутант - у нього неприродного кольору волосся і він може бачити у темряві. Тому він вирішує втекти і самостійно вирушити на пошуки великого міста, яке шукав його батько. Зав'язка досить цікава, однак далі Нортон дещо збавляє темни - сюжет перетворюється просто на низку пригод, які постійно змінюють одна одну не створюючи особливо продуманого сюжету. У романі є і дуже цікаві, атмосферні сцени (мандрівки по диким полям, пошуки цінностей у зруйнованому місті), які нагадують кращі моменти "Фоллаута", однак і є досить кумедні та наївні моменти, що нагадують архаїчну фантастику першої половини 20 століття (розумні маленькі ящірки, які ведуть битву зі страшними мутантами напівлюдьми-напівщурами).

Основна ідея дуже проста - людству треба об'єднуватися, вчитися приймати інших, не ворогувати між собою, інакше зовнішній страшний ворог знищить усіх (пацюки-мутанти), або ж люди знищать один одного і світ навколо, як це трапилося під час останньої війни. Слабке місце тут це отой зовнішній ворог, на якого можна спрямувати вроджену агресію всіх племен. Це мене дратувало у великій кількості англомовної фантастики - ворога придумати легко, але ж в реальному житті немає злобних інопланетян, є лише інші народи. Тому я більше люблю таку фантастику, у якій все не чорно-біле, а більш реалістичне, де немає висмоктаних з пальця наївно-кумедних розумних восьминогів чи ще чогось такого, де просто показуються можливі гіпотетичні шляхи розвитку чи занепаду людства. "Фоллаут" у цьому плані приваблює, жаль, що подібних літературних текстів я не зустрічав. Із літературної постапокаліптики пригадується лише Саймак і Жанна ДюПро ("Місто Ембер").

У книзі дуже приємно здивував фінал, там досить гарний і оптимістичний несподіваний поворот замість очікуваного мною моралізаторського підсумку.

Загалом я оцінюю роман на 10 з 12 балів і гадаю, що його було б непогано перекласти на українську для підлітків. Хоч це і не шедевр, але досить добротне фантастично-пригодницьке чтиво.

Andre Norton - Daybreak 2250 AD

* * *

Зазвичай я пишу відгуки на книжки на лівлібі, однак там є одна незручність - відгуки пишуться на книгу, а не на твір. І коли в книжці кілька творів, то це трохи незручно. Оскільки я звик писати одразу після прочитання. то коли я завершую всю книгу вже забуваю, які враженння були від перших частин. Тому записав думки прямо тут, бо хто зна коли прочитаю другий роман, якій входить у наявну в мене книжку.

Астролябія

Цього разу прийшли нові книжки, замовлені в Астролябії:

Астролябія

Люблю це видавництво, хоч видають вони мало, дещо безсистемно і частини книг вічно немає у наявності. Замовив таке: "Ніцше і філософія" Жіля Дельоза, "Архетипи і колективне несвідоме" Карла Ґустава Юнґа (здається, це лише друга україномовна книга з психології у моїй бібліотеці, першою була "Мати чи бути" Фромма), вибрані романи Міґеля де Унамуно, перші дві частини "Володаря Перснів" (на жаль, переклад Фешовець, який виходив у них раніше, вони перевидавати не будуть, а я дуже хотів дістати те видання для колекції), і збірка латиських народних пісень. Із хороших новин дізнався, що книги Ніцше (планували видати повне зібрання, але поки надрукували лише кілька томів, які вже не купити) будуть додруковувати. Хоч Ніцше я не люблю, але філософія українською це завжди добре. Надіюся, що до форуму видавців видадуть третю частину "Володаря Перснів", а може і "Падіння Артура". А ще б дуже хотілося листи і збірку "Чудовиська і критики" (а для повного щастя ще "Втрачені сказання" і "Незакінчені сказання"), і толкініст у мені був би задоволений.

Утім, у монополії Астролябії на Толкіна є один відчутний мінус - чудові переклади і перекази для дітей Мокровольського тепер не дістати з вогнем, що дуже прикро. І видавництво нічого б не втратило, якби перевидало їх у дитячому оформленні для дитячої аудиторії, тоді як власні більш точні переклади приберегло для дорослої. Як на мене, то Толкін - це золота жила не менша за Ролінґ, але якою видавництво користується дуже невміло - бо як ще назвати те, що кілька років "Володаря перснів" і "Гобіта" у книгарнях не було? Перший тираж швидко розлітався, а наступного додруковування доводилося чекати роками...

У будь-якому разі, мені здається, що це видавництво є гарним прикладом правильної видавничої стратегії, коли купуються монопольні права на дійсно всесвітньо відомого автора, який гарантовано продаватиметься (хоча іноді це ризик, навряд чи Малкович знав, що Ролінґ так вистрелить в Україні), і створюються поліграфічно досить якісні видання. Хоча це лише припущення, я можу гадати, що "Астролябія" живе на Толкіна, а реально виявиться, що Толкін ледь самоокуповується, а головний прибуток приносить "Мілітарний альманах" чи підліткові книжки про пригоди Томека (забув автора).

Букіністика 4

Ще одна чималенька партія книг.

Лондон, Бальзак і т.д.

Цього разу тут: давно розшукуване українське зібрання Джека Лондона у 12 томах (1969-1972); збірка поезій Джорджа Гордона Байрона; зібрання Оноре де Бальзака (1989-1991) - мало вийти у 10 томах, але видали лише перші п'ять і я нарешті їх роздобув; "Комедії" Арістофана (1980) і "Декамерон" Боккаччо (1985) - в обох випадках маю перевидання Фоліо у БСЛ, але хотілося мати і ці видання. "Музичні новели" Ернста Теодора Амадея Гофмана - дуже давно полював за цією збіркою, відколи дізнався про її існування, адже дуже люблю Гофмана і хочу мати якомога більше його творів українською, а тут: "Кавалер Глюк", "Дон Жуан", "Радник Креспель", "Фермата", "Автомати", "Учень Тартіні" і "Крейслеріана", які більше не видавалися, настільки мені відомо. Далі "Троє в одному човні" Джерома К. Джерома (1974), це з серії "Зарубіжна сатира і гумор"; новели Генріка Сенкевича (1975, серія "Зарубіжна новела"); і єдина книга російською - останній відсутній у мене том із зібрання Френка Герберта, яке виходило у серії "Англо-американська фантастика ХХ століття", про яку я писав нещодавно.

Дуже прикро, що видання Бальзака обірвали. Якщо я правильно розумію, то планувалося повне видання "Людської комедії" українською, але прийшов 1991 рік і все... У французькому виданні було 17 томів, але враховуючи, що ці томи "Дніпра" по 800 і більше сторінок, то цілком вірогідно, що планували вмістити у 10 томів усе. І хоч після того наші видавництва здійснювали не один непоганий фундаментальний книжковий проект (скажімо, видання "У пошуках утраченого часу" Пруста), найбільше тут по-моєму потрудилися "Юніверс" і видавництво Жупанського (вочевидь якимось чином пов'язані), однак на нове/старе повне зібрання Бальзака (та й узагалі на повні зібрання) духу і можливостей не вистачило ні в кого.

Букіністика 3

Третя посилка з книжками прийшла сьогодні. 10 кг)

Книги

22 книги. Гарну книжку про Мікеланджело я купив вчора на Петрівці, цікава тим, що там є переклади на українську його поезій. Отже: зібрання творів у 5 томах Болеслава Пруса, зібрання у 2 томах Марка Твена, Е.Л. Доктороу "Озеро Гагари", Алехо Карпентьєр "Загублені сліди". Далі йдуть книжки з "Вершин світового письменства" (сподіваюся, що цю серію, яку починав збирати ще мій батько, я незабаром дозбираю): Бласко Ібаньєс "Маха гола. Крові і пісок", Жоржі Амаду "Габрієла", Алессандро Мандзоні "Заручені" (цю книгу недавно без змін перевидало Фоліо), Генріх Манн "Літа зрілості короля Генріха IV", Данієль Дефо "Робінзон Крузо", Садріддін Айні "Бухара", Франсуа Моріак "Гадючник. Дорога в нікуди". І третій ряд: Кир Буличов "Сто років тому вперед", Отфрід Пройслер "Водяничок", збірка "У сріблястій місячній імлі" (там є Бредбері, Кінг і Лем), Герберт Уеллс "У безодні" (збірка оповідань Уеллса, яка відтоді і не перевидавалася), Антуан де Сент-Екзюпері "Планета людей" (із серії "Зарубіжна новела"), Джон Фаулз "Вежа з чорного дерева". Колекція зарубіжної класики українською так зростає, що вже треба шукати додаткову шафу...

Не певен, що це комусь цікаво, але напевне продовжуватиму писати про свою бібліотеку. Все таки це одне із головних моїх хобі.

Tags:

Нортон

Друга посилка з аліба лише із трьома книжечками допомогла мені нарешті завершити гештальт із Андре Нортон:

Андре Нортон

Тепер у мене є всі 40 томів, які видавалися у Росії з 1992 до 1996. Збирати цю серію я почав ще в школі, десь у 1995 році чи навіть раніше. Пригадую, що тоді на Петрівці не було лотків, а книжки лежали стосами чи то на якихось розкладушках, чи то просто на землі... Прочитав я далеко не все, але Нортон все одно лишається однією із моїх найулюбленіших фантастів. Книги у неї дуже прості, невибагливі, там і близько немає філософії чи психології, але при цьому читається легко, захопливо, часто з дуже атмосферними світами. От зараз читаю "Світанок 2050 року" - і там чудова постапокаліптика у стилі Фоллаута, при цьому написана у 1952 році. Увесь цикл "Королева сонця" я прочитав на одному подиху, одна з кращих космоопер. Половина, якщо не більшість, її книг написані для підлітків, але читати їх не менш цікаво. З усього прочитаного лише пару романів (це не Мартін, романи у неї невеличкі, в кожному томі зібрання їх 2-3) мені були нудними.

У цій серії ще виходили зібрання Фредеріка Пола, Пола Андерсона, Абрахама Мерріта, Альфреда Ван Вогта, Френка Герберта і три окремих томи - Найвена, Вулфа і Балмера. Пол у мене вже є увесь, завершив його вже кілька років тому і маю сказати, що в нього дуже непогані космооперні цикли про "Дитя Зірок" і "Врата". Андерсона, Мерріта і Ван Вогта мені лишилося по одному тому купити, Балмера теж немає, Херберта одного тому не вистачало, але нещодавно замовив, має прийти. Таким чином всього у цій книжковій серії має бути 95 книг, з яким мені лишилося чотири.

Книжкові ілюстрації

Іноді стає сумно за наше книговидання, коли подивишся на поліграфічну якість книг та обкладинки... Що за "художники" їх роблять? Часто це рівень нижчий за школу мистецтв, не кажучи вже за нормальну художню освіту. Такі речі багато хто помічає, той же стронґовський багато галасує з приводу (але реально нічого особливого цьому не протиставляє - його власні роботи переважно дуже посередні). І що робити? Одні видавці принципово жаліють гроші на оформлення, і вони і далі братимуть для цього тільки тих, хто готовий робити обкладинку за пару сотень гривень. Інші мають гроші, але не мають художнього смаку, що нерідко призводить до таких же плачевних результатів з художньої точки зору, але вже не таких страшних у загальнокультурній перспективі, бо в таких виданнях панує поп-арт, який піпл гарно сприймає і книги гарно продаються - а що ще потрібно? Треті мають гроші і смак (це теорія, бо чи є такі на практиці - сказати важко), але не можуть знайти художників, які здатні на щось дійсно високопрофесійне й оригінальне.

Завдяки академії я знаю, що такі художники є. Ось, наприклад, Влада Сошкіна. Її дипломні ілюстрації до Григор'єва - це просто зрив даху, на їхньому фоні повністю загубилося все інше, що виставлялося на захисті. На жаль, нормальних фотографій не знайов, тому тільки так:



Ще її роботи:





Її сайт: http://soshkina.com/

І не вона одна, є ще кілька старшокурсників ілюстраторів, чиї роботи просто вражають. Оскільки художники є, то проблема або на стороні видавців, або у відсутності зв'язків між художниками і видавцями.

Latest Month

березень 2014
S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Tags

Syndicate

RSS Atom
Розроблено LiveJournal.com
Designed by chasethestars