27 січня помер Джером Девід Селінджер (BBC)... А я ще хотів встигнути доперекласти його збірку до його смерті... Не встиг. Це йому було десь 91 рік, якщо не помиляюся.

Автор "Над прірвою у житі" та багатьох психологічних оповідань про молодь і "втрачене покоління", кількох повістей. Останній твір він опублікував у 1965 році - "Шістнадцятий день Гепворту".

Він жив відлюдником з родиною, поки його не покинула дружина, потім з однією молодою дівчиною - Джойс Майнард, яку спровадив сам, і, зрештою, зі своєю останньою дружиною, яка, як а розумію, була поряд з ним вже до смерті. І його донька Маргарет, і Джойс Мейнард у своїх спогадах писали, що він постійно щось писав, але читати нікому не давав. Тому багато хто чекав його смерті в надії, що вдасться почитати неопубліковане - а це 45 років роботи! Однак попередні юридичні випадки особисто у мене ентузіазму не викликають. Наприклад, відносно недавно у котромусь із бібліотечних архівів знайшли два його ранні оповідання про брата Голдена Колфілда із "Ловця у житі" - ці оповідання посилалися у якісь літеартурні журнали ще до публікації роману, але журнали їх відхилили. Коли Селінджер про це дізнався, то наклав юридичну заборону на публікацію на термін 70 років після його смерті (максимум, який дозволяється американським законодавством)! Так що цілком можливо, що навіть якщо він не попалив усе як Гоголь, то тільки наші внуки зможуть щось із його творів почитати.

До речі, однією з причин, по яким він жив таким відлюдником і нічого не публікував було те, що він не хотів, аби його особисте життя, далеке від ідеалів, мішали з життям його персонажів, яких він дуже любив. Він про це прямо казав у якомусь із інтерв'ю. Тому він старався максимально уникнути уваги до своєї персони.

Це один з моїх найулюбленіших письменників, якщо не найулюбленіший. Письменник, який дуже психологічно тонко описував молодь, їхні проблеми, а також неординарні чутливі особистості. Він писав найчастіше звичайною молодіжною мовою, так як говорять американці, з купою лайки і т.д., однак за цією навмисне грубою формою ховалися дуже тонкі, тендітні і крихкі образи й мотиви.

Селінджер був релігійним письменником. За що його останні твори дуже жорстоко критикували і що було ще однією з причин його відходу в підпілля і відмови друкуватися. Він не належав до якоїсь конкретної конфесії, а був автором-"богошукачем". Його мати була католичкою, і він зберіг багато що із християнства, хоч до багатьох інших речей ставився критично. Він довгий період захоплювався східними релігіями - дзен-буддизмом та індуїзмом. І через цю суміш християнства і східних релігій деякі його твори виходили дуже православними, як на мене. Наприкінці життя він відвідував якусь протестантську універсалістську церкву. У будь-якому разі, саме його "Френні" десь наприкінці старших класів школи відкрила для мене Православ'я, не як релігію фанатичних бабульок і бородатих попів-алкоголіків, а як щось кардинально інше, власне, як те, чим Православ'я і є насправді. Це оповідання або коротка повість - мій улюблений його твір і, мабуть, мій найулюбленіший літературний твір узагалі.

UPD.: О йесс!!! Щойно побачив, що статтю, яку я написав ще у січні 2009 для "Всесвіту", як пояснення до мого перекладу "Для Есме - з любов'ю і мерзотою", нарешті опубілкувала "Релігія в Україні" (текст я їм надсилав десь у жовтні). Довелося чекати смерті письменника, щоб її оприлюднили.

http://www.religion.in.ua/main/daycomment/3313-tribute-to-jerome-david-salinger-geroyi.html

• Літературна реконструкція як художній прийом
• Слов'янські відлуння у творчості Дж.Р.Р. Толкіна

Треба до іспиту написати опис моєї дисертації англійською. Враховуючи, що я англійською ніколи нічого не писав - завдання непросте. Помилок там має бути безліч, хотілося б хоч трохи їх зменшити. Основні проблеми напевне з артиклями, синтаксичною побудовою речень і вживанням стандартних фраз для даного типу тексту.

Може хтось підправить? :) Заодно дізнаєтесь, над чим я вже третій рік б'юся.

My Research Work

My research work is entitled "Literary Reconstruction as Indication of Intertextuality". It concerns with literary reconstruction as a method of writing that reflects intertextuality.

The subject of inquiry is "literary reconstruction" — specific method and style of writing when an author tries to reconstruct hypothetically possible text of the old literature. Most obviously this method appears in writings of J.R.R. Tolkien.

The subject of investigation is an intertextual character of literary reconstruction.

In my research work I use such methods of investigation as comparative analysis, analysis, synthesis, descriptive method etc.

Scientific novelty of the research work is bringing into Tolkien studies a "literary reconstruction" term. Although there was some using of this word combination in English and American literary criticism but it hadn't clear definition — different authors use it in different ways. Other newness (especially in Ukrainian literary studies) is an analysis of intertextual character of this method as good as writings of J.R.R. Tolkien in whole.

My research work consists of two main parts. First concerns with an analysis and clear definition of the literary reconstruction method: an analysis of the term "reconstruction" and some related scientific terms ("linguistic reconstruction", "cultural reconstruction" and even "architectural reconstruction"), other uses of the "literary reconstruction" word combination; an analysis of different aspects of the literary reconstruction (hermeneutical, dialogical and intertextual).

Second part concerns with an analysis of concrete texts of J.R.R. Tolkien and its intertextual links to the old European literature texts (generally medieval) to provide a practical confirmation of my definition of the literary reconstruction phenomenon. The word of J.R.R. Tolkien writings is a multicultural world, so I separate out different layers of it to make comparative analysis with old literature texts more clear. There are such cultural layers as: Celtic (Irish tales); German: Scandinavian (Icelandic sagas), Anglo-Saxon ("Beowulf"), Continental German ("Das Nibelungenlied"); Roman (Latin, "Le chanson de Roland"); Greek (Ancient Greek myths and Greek Christianity); Hebrew (Old and New Testament); Finno-Ugric ("Kalevala"); Slavic.

I'm expecting to get next results of my research work:

1) define and describe a phenomenon of the literary reconstruction theoretically, in particular its intertextual aspect as main feature;

2) ground this definition on the analysis of concrete texts, especially on the analysis of the intertextual links between them.

У мене досить специфічні філологічні інтереси (і культурологічні, і філософські, і т.д.).

Одне з моїх найулюбленіших занять - це укладання усіляких хронологічних списків авторів і творів. Наприклад, перелік усіх античних текстів. Або, як я давно мрію і потихеньку роблю, перелік усіх більш-менш художніх текстів усіх часів. Ще з студентських часів я вписую туди те, що зустрічаю у  звичайних підручниках з історії літератури відповідних періодів, які читаю або просто проглядаю. Цей загальний список довів вже до 18 століття. Те ж саме хочеться зробити і по філософії, і по кіно та анімації (списки значних фільмів і режисерів), і по патрології. Причому останнє зараз навіть більш цікаво. Можливо, тому, що я з нею майже не знайомий.

Це надає одразу більш-менш повне уявлення про період, про тексти. Я вважаю, що історії літератури повинні писатися строго за хронологічним принципом (бо всі ці періоди, течії і напрямки - це надзвичайні умовності, і величезна кількість текстів залишається поза ними, хоч і бере участь у літпроцесі). Мені подобаються ідеї створення великих наукових корпусів текстів, по-можливості, усіх існуючих. Чи загальних чи тієї або іншої хронологічної доби, або сфери (художні, філософські, наукові, богословські і т.д.). Спочатку створється повна база оригінальних текстів (передумовою чого є створення тих самих хронологічних списків текстів), а потім на неї накладається база перекладів цих оригінальних текстів та досліджень про них. І вийде просто супер проект. Хоч в наших українських умовах таке не реалізують навіть для української літератури, де і науковців купа, і якесь мінімальне фінансування є.

Обов'язково потрібно накладати ці списки один на один. Оскільки неможливо зрозуміти літературу і літературний процес певного часу відірвавши його від загальнокультурного процесу - від філософії, релігії, інших видів мистецтва.

Також мені цікаво відшукувати існуючі переклади на українську тих чи інших художніх (філософських, патрологічних) текстів і теж робити такі списки, вже більш бібліографічного характеру.

Взагалі, бібліографія - це, мабуть, моя друга за улюбленістю філологічна  дисципліна після історії західноєвропейських та американських літератур. Останнім часом я ще почав цікавитись візантійською літературою і взагалі християнською (і патрологією), думаю, це теж можна до філології віднести.

Проблема в тому, що я ніколи не мав можливості зайнятися безпосередньо дослідженнями у тій сфері, яка мені цікава. Доводилось якось викручуватись, писати курсову по лінгвостатистиці на матеріалі Толкіна, магістерську з лінгвістичного маніпулювання свідомістю на матеріалі Селінджера, а от тепер кандидатську з теорії літератури на матеріалі того ж Толкіна. Втім, кандидатська, як би там не було, поки що найближча до сфери моїх інтересів. Хоч, якби я мав вибір, я б краще писав суто по історії літератури - наприклад, розгорнутий аналіз творчості Толкіна і його місце у літературному процесі 20 століття; або ідейний християнський зміст його творчості. А так я розглядаю прийом літературної реконструкції (вигаданий мною термін) під який спробую підігнати ту інтертекстуально-історичну особливість його творчого методу (створення текстів як гіпотетично-можливих у давню епоху, але водночас приналежних сучасності, можливо, як текстів, які немовби створені на базі гіпотетично-можливих). І ще невідомо як буде з захистом. Чи не змусять мене вводити якийсь український матеріал "для порівняння"...

Через це все у мене немає глибоких знань у жодній сфері, якою я займався (лексикографія, сучасна українська мова, структурна лінгвістика, теорія машинного перекладу, електронні словники, автоматична перевірка граматики, НЛП, семіологія, структурне літературознавство, електронні підручники і дистанційна освіта, і навіть теорія літератури), а з тим, чим я завжди цікавився і продовжую цікавитись (історія зарубіжної літератури), ситуація ще гірша, бо самотужки я не дуже вмію вчитись. Хоч зарліт у нас і непогано викладали, але в дуже вже скороченому і обмеженому вигляді, та й давно це було. І важко займатись тим, що тобі абсолютно нічого не принесе, що не потрібне ні для роботи, ні для офіційного навчання. Це ж все час і дуже багато зусиль. Хоч я й так 80% свого часу трачу на різноманітні хобі, які не приносять ні грошей, ні якогось наукового росту (маються на увазі публікації, виступи на конференціях, наукові ступені і т.д.). Останнім часом я ще зацікавився історією кіно, історією філософії і патрологією, яку розумію у широкому сенсі як історію християнської літератури і богослов'я.
 

Задумався, чому я останнім часом так мало читаю і, що ще більш дивно, чому так мало кінофільмів дивлюсь? Усе сприйняття творів мистецтва (і парамистецтва) зводиться до аніме. Ну і до проглядання манги (хоч там я поки що нічого вартого уваги не знайшов, окрім незакінчених додзінсі Абе Йосітосі) та перегляду артбуків до улюблених аніме.

Справа не в тому, що аніме чимось так мене страшенно захопило, що я став його фанатом. Для мене аніме стоїть поряд з будь-яким іншим видом (пара)мистецтва. Я навіть не виділяю його в щось окреме, а вважаю частиною мистецтва анімації. Можливо, найбільш цікавою З ДОСТУПНИХ для мене частин. Цілком можливо, що існують і більш цікаві національні анімації (хоча таких численних точно немає). Мене дуже цікавить французька анімація, можливо, навіть більше за японську, але, на жаль, ці твори для мене практично не доступні. Хоча два мульти і одна збірка (про яку оце щойно згадав) вже давненько лежать на полиці, але я чомусь боюсь їх дивитись. З одного боку - стараюсь не розтрачувати марно таке рідкісне задоволення, а з іншого - дуже боюсь розчаруватись. І ще мене дуже приваблюють французькі комікси. Між іншим, поки що навіть американські комікси мені подобаються набагато сильніше за мангу. Я навіть не розумію, чому така велика прірва між мангою та аніме в художньому плані, і в плані моєї цікавості. Єдине вартісне, що я бачив, це "Сірокрилі зі Старого Дому" та кілька інших мініманг Абе. Ну і, можливо, "Голоси далеких зірок". Я тільки почав їх читати англійською. Але прочитав іншу мангу художниці, яка малювала "Голоси" і був дуже розчарований. Дуже поверхнево.

Я думаю, справа в тому, що, на відміну від дитинства, коли я ковтав усі книжки підряд і мріяв перечитати/передивитись ВСЕ, зараз я вже починаю усвідомлювати, що це фізично неможливо. Більш того, я починаю усвідомлювати, що більша частина творів мистецтва і парамистецтва - це або речі неприємні, які ніякого задоволення і користі не принесуть, або настільки пустопорожні, що є просто пустою тратою часу. Причому це усвідомлення прийшло зовсім недавно, вже після закінчення Університету. В Універі цього не було, думаю тому, що зарубіжну літературу нам викладали чудово, і в програмі нехай і були іноді речі не дуже приємні, але це все одно були шедеври, і їх в будь-якому разі кожен homo sapiens чи homo aesteticus має прочитати. Там були відібрані сливки. Ну а укрліт мене не цікавила.

Тому в мене потихньку і став згасати інтерес. Спершу до книжок, бо вони відбирають найбільше часу. Де гарантія, що те, що ти читаєш, буде тобі цікаво? Толкін прочитаний, Селінджер прочитаний, Ролінг прочитана. Метерлінк, що був доступний, прочитаний. Залишилось ще трішки Борхеса з чотиритомника, якого дуже бережу і не хочу читати. Бо як дочитаю його, то що ще буде цікавого? Ну, останнім часом скачав з нету романи Модіано і почитую їх. Але ж вони теж не безкінечні. Нещодавно довелось почати "Втрачений світ". Крім нього залишиться тільки "Весільна мандрівка" і "Незнайомки", але з останнього, здається тільки фрагмент. От і все. Спроби знайти щось цікаве самотужки провалюються. Еко не виправдав надій, чудовий вчений, але його твори, нехай і глибокі, мені не надто сподобались. Читав трохи наукової фантастики, але теж щось не вражає. В дитинстві воно все інакше сприймалось, тепер надто вже примітивно. Тому я й практично не читаю. Бо хорошої літератури попри тисячі дві-три книг удома дуже мало, а незнайому читати боюсь, аби не витрачати дарма час на те, що може виявитись дурницею. От недавно почав читати Кавабату Ясунарі, спочатку були досить милі оповідання, думав вже, що надибав японського Модіано, а потім пішла якась фігня про гейш і довелось запхнути книгу подалі.

І з фільмами так само. З того, що в мене є на руках, якихось особливо чудових речей немає. Два фільми Бессона, до якого я вже трохи спокійніше ставлюсь, як колись. Старенький фільмець з Наталі Портман, теж невідомої якості. "Ріо Браво" Гоукса, який теж не знаю, чи сподобається... І, мабуть, усе... Може ще пару комерційних фільмів. І шляхів як шукати те, що варте уваги я не маю. Є пару імен на приміті - Вонг Кар Вай, решту фільмів Патріса Леконта, спробувати Клода Лелуша і Клода Шаброля, може піде. Решту фільмів Трюффо. Та й усе. Інші напрями дуже розмиті - сучасна французька мелодрама, сімейне кіно і т.д. Всюди може бути надто багато дурниць, які невідомо як відсіяти наперед.

А от з аніме виходить інакше. По-перше, завдяки обміну з фанатами, я можу дістати практично все, що мені потрібно або бесплатно, або дуже дешево. По-друге, я маю купу напрямків для перегляду, знаю наперед, що мене цікавить і може/повинно сподобатись. І там ще величезна кількість, судячи з усього, дуже цікавих мультів. Один цикл "World Masterpiece Theater" з штук 20 не менш як 50-серійних серіалів чого вартий. Серіали Мацумото, купа цікавих науково-фантастичних речей... Гарний сайт ворлд-арт, де є практично на всі існуючі аніме рецензії, вихідні дані, а якщо ні, то купа коментарів користувачів. Прочитавши це все можна скласти непогане уявлення про фільм і вирішити, чи вартий він часу. Звичиайно, я все одно дивлюсь усе, що мені потрапляє в руки (хоч брати стараюсь тільки те, що цікаве), тому іноді трапляються нудні речі. Тут відбивається стара звичка, читати/дивитись усе. Крім того я не хочу мати колекцію, де є фільми які я не дивився і не дивитимусь. Нащо вони тоді взагалі потрібні, я ж не старйовщик якийсь. Колекція потрібна для того, щоб коли захочеться, то можна було передивитись те, що сподобалось, та для того, щоб давати улюблені речі дивитись друзям і знайомим.

Якби щось типу ворлд-арту було по фільмах. І якби серед знайомих мені колекціонерів фільмів були інші, окрім тих, хто коллекціонує жахи і трилери, або якісь вузько-артхаусні творіння, то, думаю, кіно займало б більше місце у житті, ніж аніме.

DU PLUS LOIN DE L'OUBLI

http://lib.ru/INPROZ/MODIANO/iz_samyh.txt (рос.)

Хороший роман... Я ніяк не можу зрозуміти, що саме у Модіано мене так вражає і захоплює. Коли починаю читати, то не можу відірватись. Для такого колишнього книжника як я (коли вчивсь в універі, доводилось прочитувати по 200 стор. худ.літ. в день), це мало б бути дивно. І начебто нічого особливого у змісті немає, начебто купа речей, які у когось іншого мене б роздратували. Але все сприймається якось інакше. Справа в якомусь його особливому стилі. Короткі і прості фрази, лаконічні, з перших слів книги дивують, зацікавлюють і затягують. Ніких тобі передмов, пояснень, вступів. Модіано довірливо розповідає історію (причому таке враження, що в текст потрапляє лише її фрагмент, середина без початку і закінчення), розповідає переконливо, щось пам'ятає, щось ні, з купою вторинних деталей, але й з такою ж купою недосказанностей. І все це пронизано особливим модіанівським настроєм, якимось ліричним сумом, жалем за минулим, чи за майбутнім, за чимось втраченим. Мабуть це ключове поняття його творчості - втрачене. Або в минулому, або те, що втрачається, або те, що може бути втрачене. У всіх тих його романах, що я читав, це було присутнє. У цьому романі, знову ж таки, як і в інших його романах, присутня тема cherche la femme, тут вона взагалі головна. Причому цей пошук ведеться більше у пам'яті, ніж у реальному часопросторі. І це знову характерно для Модіано - спогади. Його персонажі доволі шаблонні, чи, правильніше сказати, неокреслені, схематичні, головний герой так взагалі майже однаковий у всіх романах. Але вони і не суттєві. І жінку він зображає теж дивно. Без будь-якої ідеалізації, просто і реально, але в той же час дуже лірично. У нього витонченість і поетичність у цьому зображенні відбувається не за рахунок піднесення, ідеалізації як у романтиків, а за рахунок відображення якихось ледь помітних станів душі героя, іноді й самої жінки, але незалежно від того яка та жінка насправді. І, що цікаво, нічого не пишучи прямо про кохання від відображає саме його. Що тягне його головних героїв до тих жінок, яких вони шукають? Шукають, як правило, через величезну прірву років, знаходять і знову втрачають... І все спокійно, без істерій, скандалів, "битої посуди", ненависті, зі спокійним прийняттям їх такими, які вони є. Думаю, що це кохання, яке не минає, тобто яким воно і має бути. Трохи дивно бачити таке у західного письменника.

Світ літератури таки чудовий світ. Він збагачує людину. Жаль, що я так мало читаю останнім часом.



PS. Помітив, що я двічі постив запис про "Вулиці темних крамничок". Ось недолік того, що я спершу записую враження на тому, що під рукою, а потім, коли доходять руки, то викладаю їх тут. Я насправді другий раз збирався написати про інший роман, але переплутав файли або просто забув у якому порядку їх читав, тому виклав одне й те ж двічі. Через це я і пощу зразу по кілька записів. Мені зручно, щоб усе було в одному місці, хоча читати так через стрічку вибраного навряд чи зручно.

Цікаво, чим є катарсис з духовної точки зору? Це досить своєрідне явище, швидше душевне (психологічне), ніж духовне, але тим не менше дуже вже воно загадкове.

Арістотель, ким цей термін і був започаткований, називав катарсисом очищення, примирення, втіху, котрі несе мистецтво. Інші вчені вважали катарсис своєрідною "розрядкою", звільненням від негативної емоції, яку здатен викликати предмет зображення (Л.Виготський), збудженням морального імпульсу (Д.Лукач) тощо.

У сучасному літературознавстві (Халізєв) катарсис визначається як певна просвітлююча, гармонізуюча енергія, яку здатна виявляти реальність (причому з її протиріччями і негативними явищами) завдяки художньому осмисленню у світлі вищих цінностей.

Цінність — це щось, що має позитивну значущість. Вона може бути реально існуючим предметом або метафізичним ("загальнобуттєвим") началом, мислимим і уявним. У світоглядному плані цінності грають в житті людей роль певних орієнтирів. Вищі (онтологічні, універсальні) цінності претендують на статус загальнолюдських і загальнобуттєвих, або є такими. Уявлення про універсальні цінності історично мінливі, у різні епохи панували різні:
1) у добу європейської античності вищими цінностями вважались краса, пропорційність, істина;
2) у добу християнського середньовіччя — віра, надія, любов;
3) у добу Відродження — блага фортуни (багатство, пошана), тіла (сила, здоров'я, краса), душі (гострий розум, світла пам'ять, воля, моральні і споглядальні чесноти);
4) у добу переважання раціоналізму (17-18 ст.) — розум;
5) у антираціоналізмі (Ніцше) — стихійні пориви людини, її сила і здатність владарювати;
6) у російській релігійній філософії — любов, краса, свобода (Бердяєв, Соловйов, Достоєвський)
і т.д.

Катарсис присутній і в трагедіях (Арістотель), і у сміхових жанрах (Бахтін). Втім, він ослаблений або й зовсім відсутній у тих творах, де панують скепсис і тотальна іронія, де виражається радикальне неприйняття світу (твори Кафки, "Нудота" Ж.-П. Сартра, твори театру абсурду). Відкидання катарсису деякими діячами мистецтва 20 століття випливає з поглядів Ніцше, що вважав катарсис паталогічним розрядженням, уявністю. Це некатарсичне начало виникає, коли у кризисних ситуаціях у людей мистецтва з'являється потреба вивільнити хаос, свій власний страх (Ліхачев). Також воно має місце у тій частині мистецтва, що з нещадною жорстокістю висвітлює біди, катастрофи, нещастя, жахи, що падають не величезну кількість людей (Халізєв). Таке некатарсичне мистецтво може відштовхувати і лякати не менше, ніж сама дійсність. Воно не несе того просвітлюючого і гармонізуючого ефекту, як твори катарсичні. Поняття катарсису випливає з поняття цінності, тому його також можна охарактеризувати як втілення віри митця у вічне збереження і незнищенність цінностей, перш за все моральних. Некатарсичне мистецтво, відповідно, характеризує відсутність віри митця у вічні цінності.

Цікаво, чи є якісь праці православних богословів і філософів, які б торкалися цієї теми? Можливо, ще у давніх Отців Церкви, бо й термін цей з'явився ще до Р.Х.