У журналі «УФО» №2 за 2010 рік опублікували мою повість «Синдром Т-17». Цей журнал виходить з 2007 року у Львові і друкує наукову фантастику, фентезі і тому подібну прозу невеликого обсягу, а також критичні матеріали по темі. Тривалий час головним редактором журналу був письменник-фантаст Тимур Литовченко.

Навіть не знаю, як сталося, що моя перша художня публікація вийшла саме у цьому жанрі. Повість цю я почав писати років п’ять тому, а закінчив, здається, минулого чи позаминулого.

Я пишу художню прозу потрохи відколи став навчатися на філфаці, тоді у мене була така думка, що кожен поважаючий себе філолог повинен це робити. Ну і треба було чимось компенсувати неможливість займатися образотворчим мистецтвом. Однак під час навчання і тривалий час потому у мене не було думки, що це можна десь друкувати, я писав більше для себе. Лише пізніше, коли текстів накопичилося багато, мені вже не хотілося, щоб стільки «добра» пропадало, і після низки наукових публікацій і перекладів я подумав, що непогано було б і прозу десь потроху видавати. Тим більш, що публікації стимулюють подальшу творчість і ріст у цій сфері, а критика дозволить об’єктивно оцінити свій рівень і можливості. Адже будь ти хоч тричі літературознавець, оцінити адекватно власний художній текст практично неможливо. Це як адекватно оцінювати власну дитину.

У цей момент десь і випливла інфа про цей журнал, і я надіслав одне оповідання Тимуру Литовченку, з яким пересікався вже на одному літфорумі. Однак він його забракував. Критика, утім, була дуже цікавою і корисною, хоча я все ж вважаю, що там справа не стільки в низькому рівні тексту, скільки у різниці літературних смаків. Зрештою, завдяки словам кількох своїх колег-філологів яким я давав читати свої тексти, я розумію приблизно свій рівень — він не нижчий за те, що зазвичай друкується у тому журналі (хоча іноді там і трапляються речі, які написані на голову вище). Гадаю, він просто не підійшов під формат видання. Цікаве було зауваження, що я пишу «феміністичну» прозу. Я завжди вважав, що навпаки, я пишу антифеміністично, і це мене трохи непокоїло, адже як і з портретами, пишу я в основному про жінок, і хотілося б, щоб результат був більш-менш правдоподібним. А тут виходить, що якщо героїня не сидить вдома на кухні, то це вже фемінізм)))

Опісля я думав, що ж надіслати іншого і згадав за цю повість. Вона була більш динамічною, пригодницькою, головний герой тут чоловік (хоч насправді він просто призма, через яку показуються кілька жіночих образів), ідейний зміст на поверхні і загалом відсутні будь-які експерименти з формою та змістом, я навіть намагався на початку умістити трохи гумору, хоч у мене з цим великі проблеми. Мій найбільш критичний читач кузен, який будь-що моє читаючи лише кривиться, у цьому випадку сказав, що текст цікавий. Поки я надсилав повість, склад редакції журналу удвічі змінився, тому оцінки її паном Литовченком я так і не дізнався. Однак третій головний редактор (в.о., здається) Радій Радутний повість узяв, хоч попросив її удвічі скоротити через обмежений обсяг журналу. До повісті я навіть підготував дві ілюстрації, одна вийшла невдала, а от інша саме така, як я хотів. На жаль, її не надрукували, мабуть, теж через брак місця.

Взагалі-то мені хотілося почати свої публікації із чогось більш серйозного, але якось так склалося, що електронних координатів жодних інших україномовних журналів я не знайшов, тому нефантастична проза, яку я теж полюбляю, поки що в шухляді. Інше оповідання («Єва-Лотта»), яке планувалося мною як дебютне, провалилося на фантастичному конкурсі (утім, я був так упевнений у його «геніальності», що виклав його у зовсім чорновому вигляді без редагування, а це зіграло велику роль при оцінюванні, бо дуже багато хто дивиться на якість мови навіть більше, ніж на зміст чи сюжет). У фантастиці ж мене приваблює те, що будь-які елементи художнього світу можна пристосовувати до вираження ідеї, можна що завгодно гіпертрофувати і викривляти. А я полюбляю символізм, алегорію і притчу. Реалістичну прозу писати набагато важче, тут треба більше майстерності, аби створити щось дійсно оригінальне. Найбільше ж мені подобається щось середнє між фантастикою і реалізмом, щось, що виглядає цілком правдоподібним, але водночас є незвичайним.

Щодо повісті, то це досить жорсткий текст, і підкреслено драматичний. Рейтинг там мінімум PG-13, а то й R. "Синдром Т-17" планувався як перша частина циклу з трьох повістей (об'єднаних певними ідеями, і лише трішки сюжетно), друга повість теж написана вже досить давно, а от третя - проектний довгобуд.